Grammar Glamour (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
grammar_glamour) wrote2025-05-28 05:40 pm
grammar_glamour) wrote2025-05-28 05:40 pm
Entry tags:
Льонґінас Балюкявічюс, 12 травня 1949 року
https://assassins-cloak.dreamwidth.org/128031.html
Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у травні 1949 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:
Сьогодні ледве-ледве закінчили копати другий бункер. Все щастя, що могли працювати у денний час. Середину ще не вибудували, бо не отримали дощок. Щоб розкидати землю, використали ще одне «вдосконалення» – черпак, яким вирівнюють луги.
Маскування бункера у той же час дуже погане, бо ми тим черпаком повиривали величезні дороги. А в цьому місці скрізь ростуть квіти і зеленіє трава. Замаскували сухим торішнім листям. Місця, замасковані таким листям, відрізняються від загального покриття і призвичаєне око відразу помітить таку неприродну річ. Восени, коли листя падатиме, тут буде бункер першого сорту. У той час усі, жартуючи, пропонують на бункері посіяти горох або посадити жоржини і гвоздики... Вєсулас запропонував зробити зверху над бункером калюжу і збоку прив’язати свиню. Після такої пропозиції усі котяться від сміху.
Бункер великий. Ми його називаємо «залою». Ну, і що ж – у наших умовах це справжня зала: 3,5 м довжини, 2,5 м ширини і приблизно 1,8 м висоти. Коли я пригадую, які бункери раніше партизани копали, то тепер це є великим поступом. Ціла еволюція.
Ще у 1946 році найчастіше копали «свинячі» бункери, в яких можна було тільки сидіти, а у вихід треба було прямо повзком повзти. Тоді про жодні зручності не думали і люди задовольнялися такими кублами-криївками, в яких тільки спали. «Вентиляцію» або «дишники», як то називають марґєняни, тоді пробивали звичайною тонкою палицею, а тому увесь час не вистачало повітря. Бували випадки, коли, наприклад, росіяни зупинялися у садибі, де був обладнаний бункер, то партизани через нестачу повітря втрачали свідомість. бункер, у якому ми жили минулої зими, був прекрасним лише завдяки своїй «вентиляції». Не відкриваючи входу, у ньому можна було перебувати цілими днями.
Тепер партизани найбільше копають великі (знаючи умови нашого партизанування – справді великі) бункери. У них вже не треба на чотирьох повзати, а й випроставшись один-два кроки можеш зробити. Почали з’являтися столики, ослінчики, коробки для сміття та ін. Кряґждє і Бевардіс у облаштуванні бункерів обігнали усіх.
Але не скрізь партизани могли копати глибокі бункери. Неподалік Сімнаса і в більшості місць округу «Таурас» швидко дістаєшся до води. В такому лісі Бальбєршґірє, здається, неможливо порядний бункер обладнати...
Цікава річ була б, якби коли-небудь хтось надрукував книгу тільки про те, як партизани облаштовували бункери. Скільки було застосовано всіляких видумок, скільки проявлено своєрідної кмітливості!.. У XX сторіччі людина живе, у землю зарившись! Надзвичайно комбіновані входи, різноманітні способи маскування. І де тільки партизани не обладнували бункерів! Мабуть, немає таких місць – бункери під хлівами, під долівкою клуні, під купою сміття чи трісок, під дровітнею, у кошарах, у пташниках, у бочках, закопаних у торф’яниках; подвійні стіни, подвійні горища; під печами, під порогами... В одні бункери треба лізти через пічний отвір, в інші – через запічок... Стіни, балки, колоди, що відкриваються у фантастичний спосіб...
Бункери біля річок, біля дівочих садочків, у кущах, на полях зернових, біля стежок, битих шляхів, у картопляних ямах, на цвинтарях, на подвір’ях храмів, у колодязях і біля колодязів, у селах, де храм є... Скрізь і скрізь бункери, починаючи від «борів», де партизани ще й тепер живуть у відкритих бункерах, і закінчуючи рівнинами, де бункери цілком таємні, де на бункер насипають зверху шар землі більше ніж один метр, де дверцята входу такі товсті і тяжкі, що їх можуть підняти тільки декілька чоловіків...
Цікава та історія бункерів... Той, хто її знає – знає, як важко було боротися. І все-таки боролися!
Сьогодні вже мало залишилося таких способів облаштування бункерів, яких би не знало МВД. Це все робота зрадників і провокаторів. Проте, хоча й скільки знає МВД способів облаштування бункерів, все-таки дуже у рідких випадках під час обшуків знаходять бункери, якщо зрадник або провокатор та шпигун не викаже і не приведе росіян до самого входу.
(Щоденник партизана Льонґінаса Балюкявічюса – Дзукаса: 23 червня 1948 р. – 6 червня 1949 р., упорядкування та передмова Альґіса Кашєти, переклад із литовської Василя Капкана (Львів: Кальварія, 2016), с. 164–167)
Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у травні 1949 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:
Сьогодні ледве-ледве закінчили копати другий бункер. Все щастя, що могли працювати у денний час. Середину ще не вибудували, бо не отримали дощок. Щоб розкидати землю, використали ще одне «вдосконалення» – черпак, яким вирівнюють луги.
Маскування бункера у той же час дуже погане, бо ми тим черпаком повиривали величезні дороги. А в цьому місці скрізь ростуть квіти і зеленіє трава. Замаскували сухим торішнім листям. Місця, замасковані таким листям, відрізняються від загального покриття і призвичаєне око відразу помітить таку неприродну річ. Восени, коли листя падатиме, тут буде бункер першого сорту. У той час усі, жартуючи, пропонують на бункері посіяти горох або посадити жоржини і гвоздики... Вєсулас запропонував зробити зверху над бункером калюжу і збоку прив’язати свиню. Після такої пропозиції усі котяться від сміху.
Бункер великий. Ми його називаємо «залою». Ну, і що ж – у наших умовах це справжня зала: 3,5 м довжини, 2,5 м ширини і приблизно 1,8 м висоти. Коли я пригадую, які бункери раніше партизани копали, то тепер це є великим поступом. Ціла еволюція.
Ще у 1946 році найчастіше копали «свинячі» бункери, в яких можна було тільки сидіти, а у вихід треба було прямо повзком повзти. Тоді про жодні зручності не думали і люди задовольнялися такими кублами-криївками, в яких тільки спали. «Вентиляцію» або «дишники», як то називають марґєняни, тоді пробивали звичайною тонкою палицею, а тому увесь час не вистачало повітря. Бували випадки, коли, наприклад, росіяни зупинялися у садибі, де був обладнаний бункер, то партизани через нестачу повітря втрачали свідомість. бункер, у якому ми жили минулої зими, був прекрасним лише завдяки своїй «вентиляції». Не відкриваючи входу, у ньому можна було перебувати цілими днями.
Тепер партизани найбільше копають великі (знаючи умови нашого партизанування – справді великі) бункери. У них вже не треба на чотирьох повзати, а й випроставшись один-два кроки можеш зробити. Почали з’являтися столики, ослінчики, коробки для сміття та ін. Кряґждє і Бевардіс у облаштуванні бункерів обігнали усіх.
Але не скрізь партизани могли копати глибокі бункери. Неподалік Сімнаса і в більшості місць округу «Таурас» швидко дістаєшся до води. В такому лісі Бальбєршґірє, здається, неможливо порядний бункер обладнати...
Цікава річ була б, якби коли-небудь хтось надрукував книгу тільки про те, як партизани облаштовували бункери. Скільки було застосовано всіляких видумок, скільки проявлено своєрідної кмітливості!.. У XX сторіччі людина живе, у землю зарившись! Надзвичайно комбіновані входи, різноманітні способи маскування. І де тільки партизани не обладнували бункерів! Мабуть, немає таких місць – бункери під хлівами, під долівкою клуні, під купою сміття чи трісок, під дровітнею, у кошарах, у пташниках, у бочках, закопаних у торф’яниках; подвійні стіни, подвійні горища; під печами, під порогами... В одні бункери треба лізти через пічний отвір, в інші – через запічок... Стіни, балки, колоди, що відкриваються у фантастичний спосіб...
Бункери біля річок, біля дівочих садочків, у кущах, на полях зернових, біля стежок, битих шляхів, у картопляних ямах, на цвинтарях, на подвір’ях храмів, у колодязях і біля колодязів, у селах, де храм є... Скрізь і скрізь бункери, починаючи від «борів», де партизани ще й тепер живуть у відкритих бункерах, і закінчуючи рівнинами, де бункери цілком таємні, де на бункер насипають зверху шар землі більше ніж один метр, де дверцята входу такі товсті і тяжкі, що їх можуть підняти тільки декілька чоловіків...
Цікава та історія бункерів... Той, хто її знає – знає, як важко було боротися. І все-таки боролися!
Сьогодні вже мало залишилося таких способів облаштування бункерів, яких би не знало МВД. Це все робота зрадників і провокаторів. Проте, хоча й скільки знає МВД способів облаштування бункерів, все-таки дуже у рідких випадках під час обшуків знаходять бункери, якщо зрадник або провокатор та шпигун не викаже і не приведе росіян до самого входу.
(Щоденник партизана Льонґінаса Балюкявічюса – Дзукаса: 23 червня 1948 р. – 6 червня 1949 р., упорядкування та передмова Альґіса Кашєти, переклад із литовської Василя Капкана (Львів: Кальварія, 2016), с. 164–167)