![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
https://assassins-cloak.dreamwidth.org/132945.html
Мері Малрі, 31 травня 1940 року
Зі щоденника Мері Малрі (Морріс) (1921–1997), уродженки Ірландії, у травні 1940 р. – медсестри лікарні Кента і Сассекса:
Справжня війна для мене почалася сьогодні. Це був звичайний ранок у чоловічому хірургічному відділенні – ті самі літні чоловіки з надлобковими цистостомами, сеча яких стікала у пляшки Вінчестера, що стояли на підлозі біля ліжок. Старша медсестра Джонс двічі довела мене до сліз ще до перерви о 9-ій ранку. Я намагалася не показувати їй, що плачу.
Старша медсестра, містер Горден та один із лікарів-консультантів розмовляли в кабінеті сестри, коли я повернулася на чергування о 9:30. Коли вони пішли, старша медсестра зібрала нас усіх у кабінеті і сказала, що наше відділення має бути негайно евакуйоване. Жодних запитань не дозволялося. Вона викличе швидкі допомоги і все організує. Ми повинні були зібрати особисті речі пацієнтів і змінити пов’язки, якщо потрібно.
Більшість чоловіків незадоволено бурчала, але вже незабаром до відділення прибули родичі пацієнтів, які допомогли нам підготувати їх до виїзду. Старша медсестра отримувала справжнє задоволення, командуючи всіма. Зрештою відділення спорожніло, було прибрано, а ліжка застелені. Ми були готові, але до чого?
Близько другої дня почали прибувати машини швидкої допомоги. Мені наказали зголоситися до старшої сестри приймального відділення – особи, яка мене лякає. Вона виглядає дуже ефектно і шурхотить накрохмаленим халатом, коли метушиться туди-сюди.
Коли я зайшла до приймального відділення, то була приголомшена кількістю мокрих, брудних і поранених людей. Деякі були солдатами (я припустила, що це, мабуть, врятовані з Дюнкерка), інші – цивільними. Всі вони лежали на ношах на підлозі, і більшість наших хірургів і терапевтів були там, їм допомагали кілька старших сестер та медсестер. Мені доручили знімати брудний і мокрий одяг. У кількох чоловіків шкіра була обпалена нафтою – дуже болючий стан, інші були поранені осколками бомб, а деякі – кулеметним вогнем з повітря, коли переправлялися через Ла-Манш. Серед них був один сильно шокований чоловік середнього віку – капітан Ермес, бельгійський власник човна. Всі вони були втомлені, замерзлі, мокрі й голодні. Усі хірургічні пацієнти тепер перебувають у моєму відділенні.
(Mary Morris, A Very Private Diary: A Nurse in Wartime, edited by Carol Acton (London: Weidenfeld & Nicolson, 2014), p. 3–4)
Мері Малрі, 31 травня 1940 року
Зі щоденника Мері Малрі (Морріс) (1921–1997), уродженки Ірландії, у травні 1940 р. – медсестри лікарні Кента і Сассекса:
Справжня війна для мене почалася сьогодні. Це був звичайний ранок у чоловічому хірургічному відділенні – ті самі літні чоловіки з надлобковими цистостомами, сеча яких стікала у пляшки Вінчестера, що стояли на підлозі біля ліжок. Старша медсестра Джонс двічі довела мене до сліз ще до перерви о 9-ій ранку. Я намагалася не показувати їй, що плачу.
Старша медсестра, містер Горден та один із лікарів-консультантів розмовляли в кабінеті сестри, коли я повернулася на чергування о 9:30. Коли вони пішли, старша медсестра зібрала нас усіх у кабінеті і сказала, що наше відділення має бути негайно евакуйоване. Жодних запитань не дозволялося. Вона викличе швидкі допомоги і все організує. Ми повинні були зібрати особисті речі пацієнтів і змінити пов’язки, якщо потрібно.
Більшість чоловіків незадоволено бурчала, але вже незабаром до відділення прибули родичі пацієнтів, які допомогли нам підготувати їх до виїзду. Старша медсестра отримувала справжнє задоволення, командуючи всіма. Зрештою відділення спорожніло, було прибрано, а ліжка застелені. Ми були готові, але до чого?
Близько другої дня почали прибувати машини швидкої допомоги. Мені наказали зголоситися до старшої сестри приймального відділення – особи, яка мене лякає. Вона виглядає дуже ефектно і шурхотить накрохмаленим халатом, коли метушиться туди-сюди.
Коли я зайшла до приймального відділення, то була приголомшена кількістю мокрих, брудних і поранених людей. Деякі були солдатами (я припустила, що це, мабуть, врятовані з Дюнкерка), інші – цивільними. Всі вони лежали на ношах на підлозі, і більшість наших хірургів і терапевтів були там, їм допомагали кілька старших сестер та медсестер. Мені доручили знімати брудний і мокрий одяг. У кількох чоловіків шкіра була обпалена нафтою – дуже болючий стан, інші були поранені осколками бомб, а деякі – кулеметним вогнем з повітря, коли переправлялися через Ла-Манш. Серед них був один сильно шокований чоловік середнього віку – капітан Ермес, бельгійський власник човна. Всі вони були втомлені, замерзлі, мокрі й голодні. Усі хірургічні пацієнти тепер перебувають у моєму відділенні.
(Mary Morris, A Very Private Diary: A Nurse in Wartime, edited by Carol Acton (London: Weidenfeld & Nicolson, 2014), p. 3–4)
Теги: