Є старий анекдот (коротка притча, краще сказати):
Батько і син запізнюються на потяг. Біжать з торбами щосили, добігають до потягу - двері зачиняються, потяг їде. Батько розвертається і б‘є сина в обличчя кулаком. Син кричить:
- За що? Я ж ні в чому не винен!
- Ну треба ж щось робити!
Українці не можуть негайно покарати усіх вбивць, тому дістають інших українців. Так от: не треба будь ласка так робити. Ми, як не дивно, ще одне одному не раз і не два станемо у нагоді. Бо роботи ще дохріна.
-----------
“Glamour” походить від шотландського слова “grammar”, що означало чаклунство.
А “grammar”, у свою чергу, пішло від слова “grammatica”.
Цим словом у середні віки позначали різні прояви вченості, в тому числі окультні практики, які асоціювалися із писемністю (грамотністю).
-----------
Неписьменними людьми 21 століття будуть не ті, хто не вміє читати та писати, а ті, хто не вміє вчитися та переучуватися.
Alvin Toffler, американський філософ, соціолог та футуролог.
Початок блогу --- https://grammar-glamour.dreamwidth.org/1070.html
За пів року з часу запуску державної програми "єКнига" 18-річні українці через "Дію" придбали 294 тис. видань – у середньому по три книги.
Популярним жанром літератури став саморозвиток та психологія (26,7%), а книгою – роман "Покинь, якщо кохаєш" американської письменниці Коллін Гувер.
Попитом також користувалися
сучасні любовні романи (26,6%),
містичні трилери (18,2%),
детективи (14,2%).
8% припадає на філософію та фентезі,
3% – на історичні романи
і менш ніж 2% – на поезію. 1,16% читачів обрали антиутопії.
Списки бестселерів дедалі частіше очолюють твори українських письменників, зокрема Володимира Станчишина, Ілларіона Павлюка, Андрія Сем'янківа, Анастасії Левкової, Василя Симоненка, Ліни Костенко.
Популярним жанром літератури став саморозвиток та психологія (26,7%), а книгою – роман "Покинь, якщо кохаєш" американської письменниці Коллін Гувер.
Попитом також користувалися
сучасні любовні романи (26,6%),
містичні трилери (18,2%),
детективи (14,2%).
8% припадає на філософію та фентезі,
3% – на історичні романи
і менш ніж 2% – на поезію. 1,16% читачів обрали антиутопії.
Списки бестселерів дедалі частіше очолюють твори українських письменників, зокрема Володимира Станчишина, Ілларіона Павлюка, Андрія Сем'янківа, Анастасії Левкової, Василя Симоненка, Ліни Костенко.
18-річні українці та українки станом на 1 липня цього року витратили понад 91 млн грн на придбання книжок у межах державної програми "єКнига".
Про це йдеться в повідомленні Українського інституту книги.
Усього з початку 2025 року молодь придбала книжок на 91,53 млн грн.
Держава надає фінансову підтримку на купівлю книжок українською мовою в паперовому, електронному та аудіоформаті всім 18-річним громадянам, які зараз перебувають як в Україні, так і за кордоном
https://censor.net/n3563684
Про це йдеться в повідомленні Українського інституту книги.
Усього з початку 2025 року молодь придбала книжок на 91,53 млн грн.
Держава надає фінансову підтримку на купівлю книжок українською мовою в паперовому, електронному та аудіоформаті всім 18-річним громадянам, які зараз перебувають як в Україні, так і за кордоном
https://censor.net/n3563684
Теги:
https://fossa-s.dreamwidth.org/1863313.html
"Серийные грабители третий раз взломали пекарню и украли все торты" https://detaly.co.il/serijnye-grabiteli-tretij-raz-vzlomali-pekarnyu-i-ukrali-vse-torty/
Это была не я, клянусь.
Апд. И ещё одна новость про кражу продуктов в Израиле.
"Воры воспользовались войной с Ираном и украли 104 тонны арахиса" https://detaly.co.il/vory-vospolzovalis-vojnoj-s-iranom-i-ukrali-104-tonny-arahisa/
"Серийные грабители третий раз взломали пекарню и украли все торты" https://detaly.co.il/serijnye-grabiteli-tretij-raz-vzlomali-pekarnyu-i-ukrali-vse-torty/
Это была не я, клянусь.
Апд. И ещё одна новость про кражу продуктов в Израиле.
"Воры воспользовались войной с Ираном и украли 104 тонны арахиса" https://detaly.co.il/vory-vospolzovalis-vojnoj-s-iranom-i-ukrali-104-tonny-arahisa/
Теги:
https://kstati.net/iskusstvo-valyatsya/
Заметки о войне в Израиле.
Реалии наших дней. Если вас застал ракетный обстрел, а вы за рулем, то следуя указаниям службы тыла, надо выйти из машины, отойти подальше, лечь на Святую землю и переждать десять минут. Ужас какой! - ахнут люди незнакомые с нашим менталитетом. Ну да. Ужас. Но не ужас ужас! Тут всё дело где повалиться. И кто повалился рядом. Иногда такие типажи встречаешь, хоть портрет пиши.
Еду домой на машине- поезда есть, но их мало. Звучит сирена. Съезжаю на обочину, выхожу, вытягиваюсь на асфальте. Спокойная как слон. Панические атаки у меня в основном в мирное время. Рядом укладывается дедок лет восьмидесяти. Пузатый, с одышкой, щечки в сиреневой сеточке капиляров. При галстуке. Лежим, отдыхаем, наслаждаемся видом. И тут у него звонит мобильник. Жена. Она явно очень напугана, её крики перешибают и сирены и звуки взрывов сбитых ракет. Он видите ли, сам без нее пошел к врачу, а теперь он неизвестно где и ему наверняка плохо, и где теперь его искать! Он пытается объяснить что с ним всё в порядке, но она не слышит. Ее замкнуло. Через минуту уговоров и попыток ответить он срывается и кричит:
- Что ты от меня хочешь? Почему ты решила что мне плохо?! Мне ХОРОШО!!! Я впервые за много лет лежу рядом с молодой, красивой девушкой, что может быть лучше?!
Мобильник испуганно хрюкает и умолкает. Дедок победоносно смотрит на близлежащих. Ему аплодируют.
Еду на важную встречу. Вся из себя серьезная, в светлом костюме, на каблуках. А тут сирена. Видать не знали убогие, что я сегодня такая нарядная. Но делать нечего. Выхожу из машины, прощаюсь с новым жакетом и белой блузкой и ищу где бы упасть с наименьшим ущербом гардеробу . И тут из соседней машины выходит манерная тель-авивская мадам, вся одетая в брендовую красоту. Брезгливо осматривает грязный асфальт, вытаскивает из машины коврик для йоги, раскладывает и собирается лечь. Замечает меня, сканирует с головы до ног и молча достает из машины второй коврик и протягивает мне. Лежим рядом. Она достает мобильник, звонит кому-то и сообщает что её сеанс массажа придется подвинуть на пятнадцать минут. Потом отодвигает индивидуальную тренировку на те же пятнадцать минут. Потом парикмахера. Потом звонит подруге и переносит встречу на вечер. Я смотрю на неё как на пришельца из другого мира. Она досадливо вздыхает:
- Когда уже наступит нормальная жизнь и можно будет расслабиться?
Коврик она оставила мне.
Выезжаю с завода. Через 500 метров на светофоре начинает завывать очередной позывной. Глушу двигатель, выхожу, закрываю машину- район из тех где на каждого второго жителя заведена папка, либо в полиции, либо в соцслужбе. Но делать нечего. Присматриваю тротуар почище. Тут меня хватают за локоть и кто-то орет в ухо:
- Ты с ума сошла?! Бегом в дом!
Рядом со мной двухметровый бритоголовый бугай, в майке и трусах, с золотой цепью не хуже той что на дубе в Лукоморье. Встретив его в другой ситуации я бы уже бежала, громко зовя на помощь. Он заталкивает меня в ворота частного дома и буквально тащит в подвальный этаж. Там защищенная комната. А там уже в сборе всё семейство этого Дона Карлеоне. Все молча смотрят на меня. Я понимаю что меня сейчас в лучшем случае ограбят. Жалко улыбаюсь и почему-то пищу:
- Шалом
В ответ никто не улыбается. Мать семейства- грандиозная дама, тоже вся в золотых побрякушках и легкомысленном сарафанчике в мелких цветочках грозно сдвинув брови спрашивает:
- Кушать будешь? Я приготовила кускус с котлетками.
Ты-ж моя хорошая! Разумеется меня не отпустили пока я не попробовала шедевр. На прощание опять без тени улыбки:
- Если ты здесь в районе и вдруг сирена, то сразу к нам.
Небольшая станция поездов. Защищенное пространство рассчитано человек на двадцать. Но на станции людей значительно больше. Два последних поезда не пришли. И толпа ждет третий, спасительный, который уже точно придет. И опять стреляют. Самые шустрые уже заняли безопасную позицию. Остальные нервничают. Среди прочих, девичья сборная по баскетболу. Высокие, здоровые, красивые. И очень напуганные. Две уже рыдают. К ним подходит маленькая религиозная тетка в парике. У тетки при себе трое детей и сама она на последних месяцах беременности. Неожиданно тетка рявкает с интонацией прапорщика:
- А ну легли все! быстро! под скамейки!
Малолетние дылды смолкают и послушно лезут под скамейки. Туда же тетка складывает детей. Сама ложится рядом. Открывает сумку и раздает баскетболисткам мармеладки- по её словам это лучшее лекарство от страха. Я теперь всегда с собой таскаю мармеладки.
Я собственно вот о чем: если уж вы лежите на обочине, осмотритесь. Кто там рядом. Может что-то новое для себя откроете о людях в этой стране.
Заметки о войне в Израиле.
Реалии наших дней. Если вас застал ракетный обстрел, а вы за рулем, то следуя указаниям службы тыла, надо выйти из машины, отойти подальше, лечь на Святую землю и переждать десять минут. Ужас какой! - ахнут люди незнакомые с нашим менталитетом. Ну да. Ужас. Но не ужас ужас! Тут всё дело где повалиться. И кто повалился рядом. Иногда такие типажи встречаешь, хоть портрет пиши.
Еду домой на машине- поезда есть, но их мало. Звучит сирена. Съезжаю на обочину, выхожу, вытягиваюсь на асфальте. Спокойная как слон. Панические атаки у меня в основном в мирное время. Рядом укладывается дедок лет восьмидесяти. Пузатый, с одышкой, щечки в сиреневой сеточке капиляров. При галстуке. Лежим, отдыхаем, наслаждаемся видом. И тут у него звонит мобильник. Жена. Она явно очень напугана, её крики перешибают и сирены и звуки взрывов сбитых ракет. Он видите ли, сам без нее пошел к врачу, а теперь он неизвестно где и ему наверняка плохо, и где теперь его искать! Он пытается объяснить что с ним всё в порядке, но она не слышит. Ее замкнуло. Через минуту уговоров и попыток ответить он срывается и кричит:
- Что ты от меня хочешь? Почему ты решила что мне плохо?! Мне ХОРОШО!!! Я впервые за много лет лежу рядом с молодой, красивой девушкой, что может быть лучше?!
Мобильник испуганно хрюкает и умолкает. Дедок победоносно смотрит на близлежащих. Ему аплодируют.
Еду на важную встречу. Вся из себя серьезная, в светлом костюме, на каблуках. А тут сирена. Видать не знали убогие, что я сегодня такая нарядная. Но делать нечего. Выхожу из машины, прощаюсь с новым жакетом и белой блузкой и ищу где бы упасть с наименьшим ущербом гардеробу . И тут из соседней машины выходит манерная тель-авивская мадам, вся одетая в брендовую красоту. Брезгливо осматривает грязный асфальт, вытаскивает из машины коврик для йоги, раскладывает и собирается лечь. Замечает меня, сканирует с головы до ног и молча достает из машины второй коврик и протягивает мне. Лежим рядом. Она достает мобильник, звонит кому-то и сообщает что её сеанс массажа придется подвинуть на пятнадцать минут. Потом отодвигает индивидуальную тренировку на те же пятнадцать минут. Потом парикмахера. Потом звонит подруге и переносит встречу на вечер. Я смотрю на неё как на пришельца из другого мира. Она досадливо вздыхает:
- Когда уже наступит нормальная жизнь и можно будет расслабиться?
Коврик она оставила мне.
Выезжаю с завода. Через 500 метров на светофоре начинает завывать очередной позывной. Глушу двигатель, выхожу, закрываю машину- район из тех где на каждого второго жителя заведена папка, либо в полиции, либо в соцслужбе. Но делать нечего. Присматриваю тротуар почище. Тут меня хватают за локоть и кто-то орет в ухо:
- Ты с ума сошла?! Бегом в дом!
Рядом со мной двухметровый бритоголовый бугай, в майке и трусах, с золотой цепью не хуже той что на дубе в Лукоморье. Встретив его в другой ситуации я бы уже бежала, громко зовя на помощь. Он заталкивает меня в ворота частного дома и буквально тащит в подвальный этаж. Там защищенная комната. А там уже в сборе всё семейство этого Дона Карлеоне. Все молча смотрят на меня. Я понимаю что меня сейчас в лучшем случае ограбят. Жалко улыбаюсь и почему-то пищу:
- Шалом
В ответ никто не улыбается. Мать семейства- грандиозная дама, тоже вся в золотых побрякушках и легкомысленном сарафанчике в мелких цветочках грозно сдвинув брови спрашивает:
- Кушать будешь? Я приготовила кускус с котлетками.
Ты-ж моя хорошая! Разумеется меня не отпустили пока я не попробовала шедевр. На прощание опять без тени улыбки:
- Если ты здесь в районе и вдруг сирена, то сразу к нам.
Небольшая станция поездов. Защищенное пространство рассчитано человек на двадцать. Но на станции людей значительно больше. Два последних поезда не пришли. И толпа ждет третий, спасительный, который уже точно придет. И опять стреляют. Самые шустрые уже заняли безопасную позицию. Остальные нервничают. Среди прочих, девичья сборная по баскетболу. Высокие, здоровые, красивые. И очень напуганные. Две уже рыдают. К ним подходит маленькая религиозная тетка в парике. У тетки при себе трое детей и сама она на последних месяцах беременности. Неожиданно тетка рявкает с интонацией прапорщика:
- А ну легли все! быстро! под скамейки!
Малолетние дылды смолкают и послушно лезут под скамейки. Туда же тетка складывает детей. Сама ложится рядом. Открывает сумку и раздает баскетболисткам мармеладки- по её словам это лучшее лекарство от страха. Я теперь всегда с собой таскаю мармеладки.
Я собственно вот о чем: если уж вы лежите на обочине, осмотритесь. Кто там рядом. Может что-то новое для себя откроете о людях в этой стране.
Теги:
https://kshiarvenn.dreamwidth.org/596814.html
З Тредз, пише сапер (https://www.threads.com/@notatki_sapera/post/DLUelapsexR?xmt=AQF0c9UD8vBo1d8Cn-tTAngr6uY1R_oQYFDZCxJ8qkIPCQ)
якось викликали нас у школу в одному селі, щойно після окупації
люди боялись туди навіть заходити — казали, вікна світяться вночі, двері самі відчиняються, наче там хтось є
ну ми зайшли
всередині пусто, все розбите, вода капає десь
доходимо до спортзалу — а там по центру лежить мʼяч
ну звичайний такий, як у дітей був, ще радянський
і тут я помічаю — мʼяч привʼязаний дротом
під ним — мінка, замаскована
все зроблено так, щоб хтось підійшов, копнув — і до побачення
а на лавках ще й стільчики розставлені, ніби хтось щойно вийшов
не знаю чому, але тоді аж мороз пішов по шкірі
знаєш, коли розумієш, що все зроблено спеціально, щоб хтось підійшов, якась дитина, наприклад…
такі моменти не забуваються
бо ніхто не чекає побачити смерть у спортзалі
З Тредз, пише сапер (https://www.threads.com/@notatki_sapera/post/DLUelapsexR?xmt=AQF0c9UD8vBo1d8Cn-tTAngr6uY1R_oQYFDZCxJ8qkIPCQ)
якось викликали нас у школу в одному селі, щойно після окупації
люди боялись туди навіть заходити — казали, вікна світяться вночі, двері самі відчиняються, наче там хтось є
ну ми зайшли
всередині пусто, все розбите, вода капає десь
доходимо до спортзалу — а там по центру лежить мʼяч
ну звичайний такий, як у дітей був, ще радянський
і тут я помічаю — мʼяч привʼязаний дротом
під ним — мінка, замаскована
все зроблено так, щоб хтось підійшов, копнув — і до побачення
а на лавках ще й стільчики розставлені, ніби хтось щойно вийшов
не знаю чому, але тоді аж мороз пішов по шкірі
знаєш, коли розумієш, що все зроблено спеціально, щоб хтось підійшов, якась дитина, наприклад…
такі моменти не забуваються
бо ніхто не чекає побачити смерть у спортзалі
Теги:
https://zmey-gadukin-feed.dreamwidth.org/144746.html
https://zmey-gadukin.livejournal.com/275143.html
Ещё одна заметка, наблюдение...
Тригернуло. Смотрю тик токи, когда есть нормальный интернет.
Ролик с бусифицированным поцем с Кривбасса. Моих годов. Ну, плюс-минус.
Загребли прям из такси, на котором он таксовал. Чел игнорировал повестки и...рано или поздно это должно было произойти.
Суть ролика - нытье и плак-плак. Как тяжело, как его бедного возили по учебкам, как нужно прятаться от ТЦК и т.д. и т.п.
С одной стороны - нахуй такой не нужен. С другой - люди везде нужны. Кому-то нужно копать, носить, ездить и ещё много чего. Из всей массы солдат, непосредственно на нуле не может быть больше 10% от общей массы...
Мудак, на четвертый год войны, до сих пор думает, что оно где-то там. Что русские оккупанты это няшки. С мирняком не воюют. Типичное поведение страуса, спрятавшего голову в песок. Причем чел мог бы озаботиться изначально, подготовиться, выбрать подразделение и должность. Но нет. Нет мозгов и яиц.
Зато теперь он точно пополнит ряды славной украинской пехоты. Дай Бог, что бы в 425 попал.
В каментах под видео там вообще весело. Тип видимо ждал сочувствия, но в каменты пришли в основном русские мудак и украинские мамы, которые напихали старому пердуну полную панамку.
И понятно, каменты вроде "мой сын воюет с 2022, а ты сука уже на бзвп ноешь" - через один. И я прекрасно понимаю этих мам.
Мое подразделение:
Девочка 18 лет. Ещё одной 21. два парня одному 21, другому 19. Несколько человек до 25 . Все добровольцы. Коллега - сапёр 47 лет. Пришел недавно добровольцем. Сам из Бучи.
И молодые и старые. Все прекрасно понимают, что такое современная Россия и что такое современный россиянин. Мотивацию дрочить не нужно.
И да, эти люди не будут заливать ролики в тик ток, а если и запостят что-то, то никакого хайпа это не вызовет. А такие вот таксисты, обязательно соберут сто тыщ просмотров и соответствующую реакцию.
Я это все к чему... К тому что не стоит оценивать состояние ВСУ по истерикам в тик токе и поддаваться на провокации всяких мудаков.
https://zmey-gadukin.livejournal.com/275143.html
Ещё одна заметка, наблюдение...
Тригернуло. Смотрю тик токи, когда есть нормальный интернет.
Ролик с бусифицированным поцем с Кривбасса. Моих годов. Ну, плюс-минус.
Загребли прям из такси, на котором он таксовал. Чел игнорировал повестки и...рано или поздно это должно было произойти.
Суть ролика - нытье и плак-плак. Как тяжело, как его бедного возили по учебкам, как нужно прятаться от ТЦК и т.д. и т.п.
С одной стороны - нахуй такой не нужен. С другой - люди везде нужны. Кому-то нужно копать, носить, ездить и ещё много чего. Из всей массы солдат, непосредственно на нуле не может быть больше 10% от общей массы...
Мудак, на четвертый год войны, до сих пор думает, что оно где-то там. Что русские оккупанты это няшки. С мирняком не воюют. Типичное поведение страуса, спрятавшего голову в песок. Причем чел мог бы озаботиться изначально, подготовиться, выбрать подразделение и должность. Но нет. Нет мозгов и яиц.
Зато теперь он точно пополнит ряды славной украинской пехоты. Дай Бог, что бы в 425 попал.
В каментах под видео там вообще весело. Тип видимо ждал сочувствия, но в каменты пришли в основном русские мудак и украинские мамы, которые напихали старому пердуну полную панамку.
И понятно, каменты вроде "мой сын воюет с 2022, а ты сука уже на бзвп ноешь" - через один. И я прекрасно понимаю этих мам.
Мое подразделение:
Девочка 18 лет. Ещё одной 21. два парня одному 21, другому 19. Несколько человек до 25 . Все добровольцы. Коллега - сапёр 47 лет. Пришел недавно добровольцем. Сам из Бучи.
И молодые и старые. Все прекрасно понимают, что такое современная Россия и что такое современный россиянин. Мотивацию дрочить не нужно.
И да, эти люди не будут заливать ролики в тик ток, а если и запостят что-то, то никакого хайпа это не вызовет. А такие вот таксисты, обязательно соберут сто тыщ просмотров и соответствующую реакцию.
Я это все к чему... К тому что не стоит оценивать состояние ВСУ по истерикам в тик токе и поддаваться на провокации всяких мудаков.
Теги:
- 2025,
- війна,
- зсу,
- інфогігієна
0:00 - наша спільнота неймовірна❤️ новий збір!
6:20 - Трамп, США, мито на кіно
19:30 - про стосунки
50:40 - про штучний інтелект
1:01:30 - наші патрони❤️
1:06:00 - про сутність українців
https://youtu.be/WUlAJfkY1ZY?si=FjDJfYkWuUDhN1-9
6:20 - Трамп, США, мито на кіно
19:30 - про стосунки
50:40 - про штучний інтелект
1:01:30 - наші патрони❤️
1:06:00 - про сутність українців
https://youtu.be/WUlAJfkY1ZY?si=FjDJfYkWuUDhN1-9
Теги:
https://garret-lab.dreamwidth.org/122979.html
После месяца жизни в селе Усатове, которое почти примыкает к Одесе с севера (в маршрутном автобусе 87Т до улицы Успеньской ехать минут 25), можно уже поделиться некоторыми впечатлениями (хотя описывать самое мощное из впечатлений, полуторачасовую задержку при пересечении польско-украинской границы, я пока не готов).
Курят в городе все (включая женщин), всё время, и везде (но не в помещениях, слава аллаху). Смрад на тротуарах стоит фантастический. Сюда же можно добавить и вонючий выхлоп из автомобилей и из генераторов на тротуарах (хотя в сценарий отключения электричества я попал лишь однажды).
Среди стройного, худого, красивого большей частью населения выделяются пузатые дядьки средних лет на очень приличных машинах. Наверное, это и есть знаменитые мафиози.
Сирены у нас в селе Усатове воют нечасто, но удивительно противно. Звуки от работы ПВО (и от взрывов боевых частей, наверное) меня пугают меньше, особенно среди ночи.
Людей в военной форме не очень много, и почти все они из возрастной группы "45 - 55" или около того.
Женщин на улице, в магазинах, в транспорте намного больше. В разы.
Случайно услышанные обрывки разговоров прохожих преимущественно крутятся вокруг денежных проблем. Следствие инфляции, полагаю (в мае она была около 16% в годовом пересчёте).
Буквально все мои собеседники обязательно говорили о коррупции.
Очень много пожилых людей.
Почти у каждого моего собеседника кто-то из семьи служит в действующей армии. Почти у каждого есть члены семьи за границей. Обычно дети-внуки.
Много машин, которые уже не должны передвигаться самостоятельно (вроде Жигулей выпуска 80-х годов прошлого века), но они всё равно передвигаются, и очень резво.
Очень много малюсеньких европейских машинок, которых я вообще никогда раньше не видел: Мерседесики величиной с Запорожец, или вагончики Рено размером с крупную детскую коляску.
У местных жителей ненависть к кацапам уже давно перешла из острой фазы в фазу хроническую. У меня пока острая фаза продолжается.
Булыжные мостовые города Одесы не приспособлены для передвижения по ним автобусов или любого другого колёсного транспорта! Хорошо, что их осталось не так много.
Удивительно профессиональные продавцы в любых магазинах. Удивительно непрофессиональные сотрудники в большинстве государственных и благотворительных организаций.
В селе Усатове есть отличная трёхэтажная средняя школа с большим стадионом и стайками учеников вокруг (думаю, летние каникулы уже начались). Вообще село напоминает довольно зажиточный пригород где-нибудь возле Сан-Хозе, только без всякого участия архитектурного контроля и/или органов городского планирования.
Продавцы, с которыми мне удавалось немного поговорить, почти все эвакуировались из прифронтовой зоны (Запорожье, Донецк, Харьков). Многие работают и одновременно учатся в институтах.
На трассе между Одесой и Усатове есть разбитый железнодорожный переезд (через старую нерабочую колею, ведущую в недра бетонного завода). Там на столбе на уровне глаз водителя автобуса висит очень уместное объявление "Ремонт рессор" с номером телефона.
После месяца жизни в селе Усатове, которое почти примыкает к Одесе с севера (в маршрутном автобусе 87Т до улицы Успеньской ехать минут 25), можно уже поделиться некоторыми впечатлениями (хотя описывать самое мощное из впечатлений, полуторачасовую задержку при пересечении польско-украинской границы, я пока не готов).
Курят в городе все (включая женщин), всё время, и везде (но не в помещениях, слава аллаху). Смрад на тротуарах стоит фантастический. Сюда же можно добавить и вонючий выхлоп из автомобилей и из генераторов на тротуарах (хотя в сценарий отключения электричества я попал лишь однажды).
Среди стройного, худого, красивого большей частью населения выделяются пузатые дядьки средних лет на очень приличных машинах. Наверное, это и есть знаменитые мафиози.
Сирены у нас в селе Усатове воют нечасто, но удивительно противно. Звуки от работы ПВО (и от взрывов боевых частей, наверное) меня пугают меньше, особенно среди ночи.
Людей в военной форме не очень много, и почти все они из возрастной группы "45 - 55" или около того.
Женщин на улице, в магазинах, в транспорте намного больше. В разы.
Случайно услышанные обрывки разговоров прохожих преимущественно крутятся вокруг денежных проблем. Следствие инфляции, полагаю (в мае она была около 16% в годовом пересчёте).
Буквально все мои собеседники обязательно говорили о коррупции.
Очень много пожилых людей.
Почти у каждого моего собеседника кто-то из семьи служит в действующей армии. Почти у каждого есть члены семьи за границей. Обычно дети-внуки.
Много машин, которые уже не должны передвигаться самостоятельно (вроде Жигулей выпуска 80-х годов прошлого века), но они всё равно передвигаются, и очень резво.
Очень много малюсеньких европейских машинок, которых я вообще никогда раньше не видел: Мерседесики величиной с Запорожец, или вагончики Рено размером с крупную детскую коляску.
У местных жителей ненависть к кацапам уже давно перешла из острой фазы в фазу хроническую. У меня пока острая фаза продолжается.
Булыжные мостовые города Одесы не приспособлены для передвижения по ним автобусов или любого другого колёсного транспорта! Хорошо, что их осталось не так много.
Удивительно профессиональные продавцы в любых магазинах. Удивительно непрофессиональные сотрудники в большинстве государственных и благотворительных организаций.
В селе Усатове есть отличная трёхэтажная средняя школа с большим стадионом и стайками учеников вокруг (думаю, летние каникулы уже начались). Вообще село напоминает довольно зажиточный пригород где-нибудь возле Сан-Хозе, только без всякого участия архитектурного контроля и/или органов городского планирования.
Продавцы, с которыми мне удавалось немного поговорить, почти все эвакуировались из прифронтовой зоны (Запорожье, Донецк, Харьков). Многие работают и одновременно учатся в институтах.
На трассе между Одесой и Усатове есть разбитый железнодорожный переезд (через старую нерабочую колею, ведущую в недра бетонного завода). Там на столбе на уровне глаз водителя автобуса висит очень уместное объявление "Ремонт рессор" с номером телефона.
Теги:
https://miss-teardrop.dreamwidth.org/84173.html

сухі, різкі потріскування — не звукові ефекти в цій красивій ритмічній музиці, не драм-машина. я розумію це надто пізно: обличчя жінки, що йде назустріч, спотворює страх. озираюся, музика в навушниках все ще звучить, на дитячому майданчику жінки чомусь раптово хапають малюків і швидко прямують за ріг будинку.
тільки тоді я знімаю навушники. і все стає надто справжнім і злегка уповільненим, як в кіно.
кулеметні черги, робота ппо. наскільки близько? швидко оцінюю відстань. начебто ближче до центру міста — тож час є, щоб дістатися укриття.
але не йду. я сідаю на лавочку в невеличкому скверику, бо ноги не слухаються. коли лунає перший вибух, здригаюся — сильно, інстинктивно — і всередині все завмирає.
ніколи не звикнути.
і я не хочу до цього звикати. і не хочу боятися. страх паралізує, сковує, спустошує, знищує ніжність, захоплення, внутрішній спокій.
і все ж таки — це страшно.
другий вибух.
містяни навколо продовжують прогулюватися, пʼють каву і напружено розмовляють про буденне, ніби нічого не відбувається. хтось читає новини в телеграм-каналах. проте я відчуваю шкірою липке сумʼяття.
збочена реальність прифронтового міста.
сполоханою зграйкою птахи пролітають над верхівками дерев.
я дихаю уривчасто. змушую себе згадати те, що втримувало на поверхні серед цього мороку: музика, квіти, знімки, прогулянки, голосові повідомлення подруги, обійми з товаришем, сірі дощові світанки, тексти, що лагідно пронизують серце.
мерехтливі іскри у темряві.
і все це здається мені таким дрібʼязковим, несуттєвим.
іскри здіймаються вгору і згасають.
просування ворога поки що зупинено, його стримують. однак «ланцети» та «молнії» долітають все частіше. місту боляче. воно охоплене лихоманковою тривогою, тремтить, але все ще сподівається і вірить у краще. і стоїть.
хоча я не бачу кінця.
підтримуйте сили оборони.

сухі, різкі потріскування — не звукові ефекти в цій красивій ритмічній музиці, не драм-машина. я розумію це надто пізно: обличчя жінки, що йде назустріч, спотворює страх. озираюся, музика в навушниках все ще звучить, на дитячому майданчику жінки чомусь раптово хапають малюків і швидко прямують за ріг будинку.
тільки тоді я знімаю навушники. і все стає надто справжнім і злегка уповільненим, як в кіно.
кулеметні черги, робота ппо. наскільки близько? швидко оцінюю відстань. начебто ближче до центру міста — тож час є, щоб дістатися укриття.
але не йду. я сідаю на лавочку в невеличкому скверику, бо ноги не слухаються. коли лунає перший вибух, здригаюся — сильно, інстинктивно — і всередині все завмирає.
ніколи не звикнути.
і я не хочу до цього звикати. і не хочу боятися. страх паралізує, сковує, спустошує, знищує ніжність, захоплення, внутрішній спокій.
і все ж таки — це страшно.
другий вибух.
містяни навколо продовжують прогулюватися, пʼють каву і напружено розмовляють про буденне, ніби нічого не відбувається. хтось читає новини в телеграм-каналах. проте я відчуваю шкірою липке сумʼяття.
збочена реальність прифронтового міста.
сполоханою зграйкою птахи пролітають над верхівками дерев.
я дихаю уривчасто. змушую себе згадати те, що втримувало на поверхні серед цього мороку: музика, квіти, знімки, прогулянки, голосові повідомлення подруги, обійми з товаришем, сірі дощові світанки, тексти, що лагідно пронизують серце.
мерехтливі іскри у темряві.
і все це здається мені таким дрібʼязковим, несуттєвим.
іскри здіймаються вгору і згасають.
просування ворога поки що зупинено, його стримують. однак «ланцети» та «молнії» долітають все частіше. місту боляче. воно охоплене лихоманковою тривогою, тремтить, але все ще сподівається і вірить у краще. і стоїть.
хоча я не бачу кінця.
підтримуйте сили оборони.
Теги:
Кресова книга справедливих
(пол. Kresowa księga sprawiedliwych)
— видання Інституту національної пам'яті (Польща), де зібрано свідчення людяності українців під час українсько-польської міжетнічної ворожнечі та Волинської трагедії, що охоплює період 1939–1945 років. Видана у 2007 році.
У книзі згадано 882 випадки допомоги, вчинені 1341 особою, завдяки чому були врятовані 2527 людських життів. 896 рятівників встановлено на ім'я. Наведено факти 384 випадків убивства рятівників.
(пол. Kresowa księga sprawiedliwych)
— видання Інституту національної пам'яті (Польща), де зібрано свідчення людяності українців під час українсько-польської міжетнічної ворожнечі та Волинської трагедії, що охоплює період 1939–1945 років. Видана у 2007 році.
У книзі згадано 882 випадки допомоги, вчинені 1341 особою, завдяки чому були врятовані 2527 людських життів. 896 рятівників встановлено на ім'я. Наведено факти 384 випадків убивства рятівників.
Теги:
депутат здорової людини
00:00 Вступ
02:15 Удар СБУ по ае Олєнья
24:20 Чи є надія, що США почнуть нам допомагати?
43:40 Чи можливий в Україні грузинський сценарій?
47:50 Українізація і дерусифікація
54:20 Що можемо зробити, щоб спрямовувати більше грошей на ЗСУ?
https://www.youtube.com/live/-hjRMXIipAQ?si=N8yAkKwQGuofme54
00:00 Вступ
02:15 Удар СБУ по ае Олєнья
24:20 Чи є надія, що США почнуть нам допомагати?
43:40 Чи можливий в Україні грузинський сценарій?
47:50 Українізація і дерусифікація
54:20 Що можемо зробити, щоб спрямовувати більше грошей на ЗСУ?
https://www.youtube.com/live/-hjRMXIipAQ?si=N8yAkKwQGuofme54
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
https://miss-teardrop.dreamwidth.org/81130.html
повільні нотатки
ранок починається з кави та розглядання мапи deepstate. фронт все ближче й ближче. все ближче і ближче.
увечері в небі та хмарах зі сторони кордону загоряються та швидко гаснуть безшумні спалахи. ніхто особливо не звертає на це увагу.
місто радіє та розважається просто-таки як ніколи, і у цьому – надзвичайна напруга.
платівка fleetwood mac у затишному дворику, трав'яний чай повільно стає холодним, ніч довжиною в дощ.
у предранкових сутінках прокидаються ластівки.
я відчуваю, як наближається щось важливе. серце завмирає, ніколи не вчасно, завжди недоречно.
el viento viene, вітер приходить.
Теги:
https://assassins-cloak.dreamwidth.org/132945.html
Мері Малрі, 31 травня 1940 року
Зі щоденника Мері Малрі (Морріс) (1921–1997), уродженки Ірландії, у травні 1940 р. – медсестри лікарні Кента і Сассекса:
Справжня війна для мене почалася сьогодні. Це був звичайний ранок у чоловічому хірургічному відділенні – ті самі літні чоловіки з надлобковими цистостомами, сеча яких стікала у пляшки Вінчестера, що стояли на підлозі біля ліжок. Старша медсестра Джонс двічі довела мене до сліз ще до перерви о 9-ій ранку. Я намагалася не показувати їй, що плачу.
Старша медсестра, містер Горден та один із лікарів-консультантів розмовляли в кабінеті сестри, коли я повернулася на чергування о 9:30. Коли вони пішли, старша медсестра зібрала нас усіх у кабінеті і сказала, що наше відділення має бути негайно евакуйоване. Жодних запитань не дозволялося. Вона викличе швидкі допомоги і все організує. Ми повинні були зібрати особисті речі пацієнтів і змінити пов’язки, якщо потрібно.
Більшість чоловіків незадоволено бурчала, але вже незабаром до відділення прибули родичі пацієнтів, які допомогли нам підготувати їх до виїзду. Старша медсестра отримувала справжнє задоволення, командуючи всіма. Зрештою відділення спорожніло, було прибрано, а ліжка застелені. Ми були готові, але до чого?
Близько другої дня почали прибувати машини швидкої допомоги. Мені наказали зголоситися до старшої сестри приймального відділення – особи, яка мене лякає. Вона виглядає дуже ефектно і шурхотить накрохмаленим халатом, коли метушиться туди-сюди.
Коли я зайшла до приймального відділення, то була приголомшена кількістю мокрих, брудних і поранених людей. Деякі були солдатами (я припустила, що це, мабуть, врятовані з Дюнкерка), інші – цивільними. Всі вони лежали на ношах на підлозі, і більшість наших хірургів і терапевтів були там, їм допомагали кілька старших сестер та медсестер. Мені доручили знімати брудний і мокрий одяг. У кількох чоловіків шкіра була обпалена нафтою – дуже болючий стан, інші були поранені осколками бомб, а деякі – кулеметним вогнем з повітря, коли переправлялися через Ла-Манш. Серед них був один сильно шокований чоловік середнього віку – капітан Ермес, бельгійський власник човна. Всі вони були втомлені, замерзлі, мокрі й голодні. Усі хірургічні пацієнти тепер перебувають у моєму відділенні.
(Mary Morris, A Very Private Diary: A Nurse in Wartime, edited by Carol Acton (London: Weidenfeld & Nicolson, 2014), p. 3–4)
Мері Малрі, 31 травня 1940 року
Зі щоденника Мері Малрі (Морріс) (1921–1997), уродженки Ірландії, у травні 1940 р. – медсестри лікарні Кента і Сассекса:
Справжня війна для мене почалася сьогодні. Це був звичайний ранок у чоловічому хірургічному відділенні – ті самі літні чоловіки з надлобковими цистостомами, сеча яких стікала у пляшки Вінчестера, що стояли на підлозі біля ліжок. Старша медсестра Джонс двічі довела мене до сліз ще до перерви о 9-ій ранку. Я намагалася не показувати їй, що плачу.
Старша медсестра, містер Горден та один із лікарів-консультантів розмовляли в кабінеті сестри, коли я повернулася на чергування о 9:30. Коли вони пішли, старша медсестра зібрала нас усіх у кабінеті і сказала, що наше відділення має бути негайно евакуйоване. Жодних запитань не дозволялося. Вона викличе швидкі допомоги і все організує. Ми повинні були зібрати особисті речі пацієнтів і змінити пов’язки, якщо потрібно.
Більшість чоловіків незадоволено бурчала, але вже незабаром до відділення прибули родичі пацієнтів, які допомогли нам підготувати їх до виїзду. Старша медсестра отримувала справжнє задоволення, командуючи всіма. Зрештою відділення спорожніло, було прибрано, а ліжка застелені. Ми були готові, але до чого?
Близько другої дня почали прибувати машини швидкої допомоги. Мені наказали зголоситися до старшої сестри приймального відділення – особи, яка мене лякає. Вона виглядає дуже ефектно і шурхотить накрохмаленим халатом, коли метушиться туди-сюди.
Коли я зайшла до приймального відділення, то була приголомшена кількістю мокрих, брудних і поранених людей. Деякі були солдатами (я припустила, що це, мабуть, врятовані з Дюнкерка), інші – цивільними. Всі вони лежали на ношах на підлозі, і більшість наших хірургів і терапевтів були там, їм допомагали кілька старших сестер та медсестер. Мені доручили знімати брудний і мокрий одяг. У кількох чоловіків шкіра була обпалена нафтою – дуже болючий стан, інші були поранені осколками бомб, а деякі – кулеметним вогнем з повітря, коли переправлялися через Ла-Манш. Серед них був один сильно шокований чоловік середнього віку – капітан Ермес, бельгійський власник човна. Всі вони були втомлені, замерзлі, мокрі й голодні. Усі хірургічні пацієнти тепер перебувають у моєму відділенні.
(Mary Morris, A Very Private Diary: A Nurse in Wartime, edited by Carol Acton (London: Weidenfeld & Nicolson, 2014), p. 3–4)
Теги:
тільки мертвий росіянин
не завдасть нікому шкоди
(с) Сергій Стерненко
https://www.youtube.com/@STERNENKO
не завдасть нікому шкоди
(с) Сергій Стерненко
https://www.youtube.com/@STERNENKO
Теги:
Буковина — історико-географічний регіон, розташований на українсько-румунському етнографічному прикордонні, у Центральній Європі між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Сірету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина) та Румунії (Південна Буковина).
Назва регіону походить від слов'янського слова бук.
Через те, що ці землі були густо вкриті буковими лісами, їх почали називати Буковина.
Назва регіону походить від слов'янського слова бук.
Через те, що ці землі були густо вкриті буковими лісами, їх почали називати Буковина.
Теги:
https://assassins-cloak.dreamwidth.org/128031.html
Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у травні 1949 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:
Сьогодні ледве-ледве закінчили копати другий бункер. Все щастя, що могли працювати у денний час. Середину ще не вибудували, бо не отримали дощок. Щоб розкидати землю, використали ще одне «вдосконалення» – черпак, яким вирівнюють луги.
Маскування бункера у той же час дуже погане, бо ми тим черпаком повиривали величезні дороги. А в цьому місці скрізь ростуть квіти і зеленіє трава. Замаскували сухим торішнім листям. Місця, замасковані таким листям, відрізняються від загального покриття і призвичаєне око відразу помітить таку неприродну річ. Восени, коли листя падатиме, тут буде бункер першого сорту. У той час усі, жартуючи, пропонують на бункері посіяти горох або посадити жоржини і гвоздики... Вєсулас запропонував зробити зверху над бункером калюжу і збоку прив’язати свиню. Після такої пропозиції усі котяться від сміху.
Бункер великий. Ми його називаємо «залою». Ну, і що ж – у наших умовах це справжня зала: 3,5 м довжини, 2,5 м ширини і приблизно 1,8 м висоти. Коли я пригадую, які бункери раніше партизани копали, то тепер це є великим поступом. Ціла еволюція.
Ще у 1946 році найчастіше копали «свинячі» бункери, в яких можна було тільки сидіти, а у вихід треба було прямо повзком повзти. Тоді про жодні зручності не думали і люди задовольнялися такими кублами-криївками, в яких тільки спали. «Вентиляцію» або «дишники», як то називають марґєняни, тоді пробивали звичайною тонкою палицею, а тому увесь час не вистачало повітря. Бували випадки, коли, наприклад, росіяни зупинялися у садибі, де був обладнаний бункер, то партизани через нестачу повітря втрачали свідомість. бункер, у якому ми жили минулої зими, був прекрасним лише завдяки своїй «вентиляції». Не відкриваючи входу, у ньому можна було перебувати цілими днями.
Тепер партизани найбільше копають великі (знаючи умови нашого партизанування – справді великі) бункери. У них вже не треба на чотирьох повзати, а й випроставшись один-два кроки можеш зробити. Почали з’являтися столики, ослінчики, коробки для сміття та ін. Кряґждє і Бевардіс у облаштуванні бункерів обігнали усіх.
Але не скрізь партизани могли копати глибокі бункери. Неподалік Сімнаса і в більшості місць округу «Таурас» швидко дістаєшся до води. В такому лісі Бальбєршґірє, здається, неможливо порядний бункер обладнати...
Цікава річ була б, якби коли-небудь хтось надрукував книгу тільки про те, як партизани облаштовували бункери. Скільки було застосовано всіляких видумок, скільки проявлено своєрідної кмітливості!.. У XX сторіччі людина живе, у землю зарившись! Надзвичайно комбіновані входи, різноманітні способи маскування. І де тільки партизани не обладнували бункерів! Мабуть, немає таких місць – бункери під хлівами, під долівкою клуні, під купою сміття чи трісок, під дровітнею, у кошарах, у пташниках, у бочках, закопаних у торф’яниках; подвійні стіни, подвійні горища; під печами, під порогами... В одні бункери треба лізти через пічний отвір, в інші – через запічок... Стіни, балки, колоди, що відкриваються у фантастичний спосіб...
Бункери біля річок, біля дівочих садочків, у кущах, на полях зернових, біля стежок, битих шляхів, у картопляних ямах, на цвинтарях, на подвір’ях храмів, у колодязях і біля колодязів, у селах, де храм є... Скрізь і скрізь бункери, починаючи від «борів», де партизани ще й тепер живуть у відкритих бункерах, і закінчуючи рівнинами, де бункери цілком таємні, де на бункер насипають зверху шар землі більше ніж один метр, де дверцята входу такі товсті і тяжкі, що їх можуть підняти тільки декілька чоловіків...
Цікава та історія бункерів... Той, хто її знає – знає, як важко було боротися. І все-таки боролися!
Сьогодні вже мало залишилося таких способів облаштування бункерів, яких би не знало МВД. Це все робота зрадників і провокаторів. Проте, хоча й скільки знає МВД способів облаштування бункерів, все-таки дуже у рідких випадках під час обшуків знаходять бункери, якщо зрадник або провокатор та шпигун не викаже і не приведе росіян до самого входу.
(Щоденник партизана Льонґінаса Балюкявічюса – Дзукаса: 23 червня 1948 р. – 6 червня 1949 р., упорядкування та передмова Альґіса Кашєти, переклад із литовської Василя Капкана (Львів: Кальварія, 2016), с. 164–167)
Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у травні 1949 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:
Сьогодні ледве-ледве закінчили копати другий бункер. Все щастя, що могли працювати у денний час. Середину ще не вибудували, бо не отримали дощок. Щоб розкидати землю, використали ще одне «вдосконалення» – черпак, яким вирівнюють луги.
Маскування бункера у той же час дуже погане, бо ми тим черпаком повиривали величезні дороги. А в цьому місці скрізь ростуть квіти і зеленіє трава. Замаскували сухим торішнім листям. Місця, замасковані таким листям, відрізняються від загального покриття і призвичаєне око відразу помітить таку неприродну річ. Восени, коли листя падатиме, тут буде бункер першого сорту. У той час усі, жартуючи, пропонують на бункері посіяти горох або посадити жоржини і гвоздики... Вєсулас запропонував зробити зверху над бункером калюжу і збоку прив’язати свиню. Після такої пропозиції усі котяться від сміху.
Бункер великий. Ми його називаємо «залою». Ну, і що ж – у наших умовах це справжня зала: 3,5 м довжини, 2,5 м ширини і приблизно 1,8 м висоти. Коли я пригадую, які бункери раніше партизани копали, то тепер це є великим поступом. Ціла еволюція.
Ще у 1946 році найчастіше копали «свинячі» бункери, в яких можна було тільки сидіти, а у вихід треба було прямо повзком повзти. Тоді про жодні зручності не думали і люди задовольнялися такими кублами-криївками, в яких тільки спали. «Вентиляцію» або «дишники», як то називають марґєняни, тоді пробивали звичайною тонкою палицею, а тому увесь час не вистачало повітря. Бували випадки, коли, наприклад, росіяни зупинялися у садибі, де був обладнаний бункер, то партизани через нестачу повітря втрачали свідомість. бункер, у якому ми жили минулої зими, був прекрасним лише завдяки своїй «вентиляції». Не відкриваючи входу, у ньому можна було перебувати цілими днями.
Тепер партизани найбільше копають великі (знаючи умови нашого партизанування – справді великі) бункери. У них вже не треба на чотирьох повзати, а й випроставшись один-два кроки можеш зробити. Почали з’являтися столики, ослінчики, коробки для сміття та ін. Кряґждє і Бевардіс у облаштуванні бункерів обігнали усіх.
Але не скрізь партизани могли копати глибокі бункери. Неподалік Сімнаса і в більшості місць округу «Таурас» швидко дістаєшся до води. В такому лісі Бальбєршґірє, здається, неможливо порядний бункер обладнати...
Цікава річ була б, якби коли-небудь хтось надрукував книгу тільки про те, як партизани облаштовували бункери. Скільки було застосовано всіляких видумок, скільки проявлено своєрідної кмітливості!.. У XX сторіччі людина живе, у землю зарившись! Надзвичайно комбіновані входи, різноманітні способи маскування. І де тільки партизани не обладнували бункерів! Мабуть, немає таких місць – бункери під хлівами, під долівкою клуні, під купою сміття чи трісок, під дровітнею, у кошарах, у пташниках, у бочках, закопаних у торф’яниках; подвійні стіни, подвійні горища; під печами, під порогами... В одні бункери треба лізти через пічний отвір, в інші – через запічок... Стіни, балки, колоди, що відкриваються у фантастичний спосіб...
Бункери біля річок, біля дівочих садочків, у кущах, на полях зернових, біля стежок, битих шляхів, у картопляних ямах, на цвинтарях, на подвір’ях храмів, у колодязях і біля колодязів, у селах, де храм є... Скрізь і скрізь бункери, починаючи від «борів», де партизани ще й тепер живуть у відкритих бункерах, і закінчуючи рівнинами, де бункери цілком таємні, де на бункер насипають зверху шар землі більше ніж один метр, де дверцята входу такі товсті і тяжкі, що їх можуть підняти тільки декілька чоловіків...
Цікава та історія бункерів... Той, хто її знає – знає, як важко було боротися. І все-таки боролися!
Сьогодні вже мало залишилося таких способів облаштування бункерів, яких би не знало МВД. Це все робота зрадників і провокаторів. Проте, хоча й скільки знає МВД способів облаштування бункерів, все-таки дуже у рідких випадках під час обшуків знаходять бункери, якщо зрадник або провокатор та шпигун не викаже і не приведе росіян до самого входу.
(Щоденник партизана Льонґінаса Балюкявічюса – Дзукаса: 23 червня 1948 р. – 6 червня 1949 р., упорядкування та передмова Альґіса Кашєти, переклад із литовської Василя Капкана (Львів: Кальварія, 2016), с. 164–167)
Теги:
Otto W. Schmidt
Умер бывший уругвайский президент, прославивший свою страну на весь мир. Уникальная личность.
Хосе Мухика известен как "самый бедный президент в мире": отказался от роскошной президентской резиденции и продолжал жить с женой в небольшом доме на окраине Монтевидео, ездил на старом Volkswagen Beetle и жертвовал до 90% своей зарплаты на благотворительность и социальные проекты.
Легализовал однополые браки, аборты и марихуану (с госконтролем) - сделал Уругвай одной из самых либеральных стран Латинской Америки. Инициировал крупные социальные программы, такие как план "Вместе" по строительству жилья для бедняков и лично финансировал их из своих доходов.
Снизил уровень бедности почти вдвое, - безработица достигла исторического минимума, а экономика стабильно росла.
"Я не самый бедный президент. Самым бедным является тот, кому для жизни нужно слишком много. Мой образ жизни - это следствие моих ран. Я сын своей истории." - Х. Мухика
Не дожил пару дней то своего девяностолетия.
Умер бывший уругвайский президент, прославивший свою страну на весь мир. Уникальная личность.
Хосе Мухика известен как "самый бедный президент в мире": отказался от роскошной президентской резиденции и продолжал жить с женой в небольшом доме на окраине Монтевидео, ездил на старом Volkswagen Beetle и жертвовал до 90% своей зарплаты на благотворительность и социальные проекты.
Легализовал однополые браки, аборты и марихуану (с госконтролем) - сделал Уругвай одной из самых либеральных стран Латинской Америки. Инициировал крупные социальные программы, такие как план "Вместе" по строительству жилья для бедняков и лично финансировал их из своих доходов.
Снизил уровень бедности почти вдвое, - безработица достигла исторического минимума, а экономика стабильно росла.
"Я не самый бедный президент. Самым бедным является тот, кому для жизни нужно слишком много. Мой образ жизни - это следствие моих ран. Я сын своей истории." - Х. Мухика
Не дожил пару дней то своего девяностолетия.
Теги:
Дівчата-дронарки: технічний фронт 25-ї Січеславської бригади. ВIДЕО
У 25-й Січеславській бригаді десантників дівчата-військові "оживляють мертвих птахів" - ремонтують дрони просто на лінії фронту.
Джерело: https://censor.net/ua/v3551168
У 25-й Січеславській бригаді десантників дівчата-військові "оживляють мертвих птахів" - ремонтують дрони просто на лінії фронту.
Джерело: https://censor.net/ua/v3551168
РФ під виглядом "оздоровлення" планує вивезти 300 дітей з тимчасово окупованих територій України до Чувашії.
У ЦНС наголошують, що під ширмою "відпочинку" та "майстер-класів" ховається примусове перевиховання - спроба знищити українську ідентичність.
"Найбільша небезпека - влітку: саме тоді масово вивозять дітей до таборів у глибинах росії. Частина повертається з промитою свідомістю, інші - зникають у системі усиновлення чи пропагандистської "освіти"", - зазначають у ЦНС і наголошують, що такі діє є воєнним злочином - https://censor.net/ua/n3549683
Українські культурні діячі, медійники та науковці звернулися до організаторів берлінського фестивалю Into The Open Music Festival з відкритим листом із закликом скасувати показ опери "Russia: Today" 10 травня - https://censor.net/ua/n3549720
У ЦНС наголошують, що під ширмою "відпочинку" та "майстер-класів" ховається примусове перевиховання - спроба знищити українську ідентичність.
"Найбільша небезпека - влітку: саме тоді масово вивозять дітей до таборів у глибинах росії. Частина повертається з промитою свідомістю, інші - зникають у системі усиновлення чи пропагандистської "освіти"", - зазначають у ЦНС і наголошують, що такі діє є воєнним злочином - https://censor.net/ua/n3549683
Українські культурні діячі, медійники та науковці звернулися до організаторів берлінського фестивалю Into The Open Music Festival з відкритим листом із закликом скасувати показ опери "Russia: Today" 10 травня - https://censor.net/ua/n3549720
Теги:
13-річний Кирило із Сум допоміг людям врятуватися з палаючого автобуса після удару РФ: "Я просто зробив те, що міг". ФОТО
Джерело: https://censor.net/ua/p3546725
Джерело: https://censor.net/ua/p3546725
Теги:
Я просто боюсь умереть без тебя
https://bga68.dreamwidth.org/993654.html
“I’m just scared of dying without you.”
“I hear the sound of air raid siren as I’m passing by a café. Outside the door, a girl around 5 years old is rocking a stroller with a smaller child inside. As the siren becomes louder, she begins to cry, sobbing uncontrollably. I barely have time to ask what’s wrong when their mother comes out, holding croissants in her hands:
– Why are you crying? What happened?
– The siren, and you weren’t here!
– But you know that I went in to buy you a croissant. It’s okay, here, take your croissant.
The girl takes it, calms down a little, and then says:
– I’m just scared of dying without you…
“I’m just scared of dying without you,” says a five-year-old child!
May they all be damned for making our children think and cry about such things. Every one of them.”
Text by Lesia Sukhodolska
https://bga68.dreamwidth.org/993654.html
“I’m just scared of dying without you.”
“I hear the sound of air raid siren as I’m passing by a café. Outside the door, a girl around 5 years old is rocking a stroller with a smaller child inside. As the siren becomes louder, she begins to cry, sobbing uncontrollably. I barely have time to ask what’s wrong when their mother comes out, holding croissants in her hands:
– Why are you crying? What happened?
– The siren, and you weren’t here!
– But you know that I went in to buy you a croissant. It’s okay, here, take your croissant.
The girl takes it, calms down a little, and then says:
– I’m just scared of dying without you…
“I’m just scared of dying without you,” says a five-year-old child!
May they all be damned for making our children think and cry about such things. Every one of them.”
Text by Lesia Sukhodolska
Теги:
https://assassins-cloak.dreamwidth.org/73520.html
(взагалі раджу блог -
assassins_cloak)
З бортового журналу Христофора Колумба (1451 - 1506), генуезького мореплавця на службі Іспанської Корони, першовідкривача Америки:
Кораблі лягли у дрейф, чекаючи дня; і у п’ятницю досягли маленького острова з Лукайських, який мовою індіанців називається Гуанахані. Відразу ж побачили голих людей. Адмірал, Мартін Алонсо Пінсон і його брат Вісенте Яньєс, капітан «Ніньї», зі зброєю відправилися на берег човном. Адмірал узяв з собою королівський стяг, а капітани – два знамена з зеленими хрестами, які адмірал тримав на всіх кораблях як вимпели, з літерами F та Y і коронами над кожною літерою, однією по один бік від хреста, й іншою по інший.
Висадившись, вони побачили дуже зелені дерева, багато води та різноманітні фрукти. Адмірал покликав обох капітанів, усіх інших, хто зійшов на берег, Родріго Есковедо, секретаря всього флоту, і Родріго Санчеса з Сеговії, і попросив їх бути вірними свідками того, що він у загальній присутності бере під владу згаданий острів для Короля і Королеви, його повелителів, здійснивши всі необхідні проголошення; детальніше це викладено в актах, які тоді ж було написано.
(Journal of Christopher Columbus (during his first voyage, 1492–93), and Documents Relating to the Voyages of John Cabot and Gaspar Corte Real, edited and translated by Clements R. Markham (London: Hakluyt Society, 1893), p. 36–38. Переклад з англійської)

(взагалі раджу блог -
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
З бортового журналу Христофора Колумба (1451 - 1506), генуезького мореплавця на службі Іспанської Корони, першовідкривача Америки:
Кораблі лягли у дрейф, чекаючи дня; і у п’ятницю досягли маленького острова з Лукайських, який мовою індіанців називається Гуанахані. Відразу ж побачили голих людей. Адмірал, Мартін Алонсо Пінсон і його брат Вісенте Яньєс, капітан «Ніньї», зі зброєю відправилися на берег човном. Адмірал узяв з собою королівський стяг, а капітани – два знамена з зеленими хрестами, які адмірал тримав на всіх кораблях як вимпели, з літерами F та Y і коронами над кожною літерою, однією по один бік від хреста, й іншою по інший.
Висадившись, вони побачили дуже зелені дерева, багато води та різноманітні фрукти. Адмірал покликав обох капітанів, усіх інших, хто зійшов на берег, Родріго Есковедо, секретаря всього флоту, і Родріго Санчеса з Сеговії, і попросив їх бути вірними свідками того, що він у загальній присутності бере під владу згаданий острів для Короля і Королеви, його повелителів, здійснивши всі необхідні проголошення; детальніше це викладено в актах, які тоді ж було написано.
Невдовзі прибули багато мешканців острова. Те, що слідує далі – справжні слова адмірала з його книги про перше плавання і відкриття Індії. «Оскільки вони прийняли нас дружньо», – каже він, – «і я усвідомлював, що цих людей легше звільнити і обернути в нашу святу віру любов’ю, а не силою, я подарував декому з них червоні ковпаки і скляні намиста, щоб вони повісили їх на шиї, і багато інших речей невеликої цінності, які принесли їм велике задоволення, і вони поставилися до нас настільки дружньо, що це здавалося дивом. Своєю чергою, вони вплав наближалися до човнів, у яких ми знаходились, пропонували нам папуг, бавовняну пряжу в мотках, списи й багато інших речей, і ми обмінювали це на інші речі, які ми їм давали, як-от скляні намиста та маленькі дзвіночки. Вони радо це брали і добровільно віддавали те, що мали. Мені здається, що ці люди дуже бідні у всьому. Вони ходять голі, в чому мати народила, і жінки теж, хоча я бачив лише одну молоду дівчину. Всі, кого я бачив, були молоді, нікому з них не було більше 30 років. Вони мають дуже хорошу тілобудову, дуже гарні тіла та обличчя. Їхнє волосся коротке і грубе, майже як кінський хвіст. Волосся у них спадає на брови, крім кількох пасм ззаду, які вони носять довгими і ніколи не зрізають. Вони розмальовують себе чорною фарбою, а кольором шкіри вони схожі на канарців, не чорні й не білі. Хтось малює себе білим кольором, хтось червоним, а інші – тим, який вдасться знайти. Дехто розфарбовує собі обличчя, інші – все тіло, а є такі, що обмальовують лише очі або ніс.
Вони не носять і не знають зброї, коли я показував їм мечі, вони брали їх за лезо і через незнання ранилися. У них нема заліза, їхні списи – це палиці без заліза, у деяких на кінці є риб’ячі зуби, а в інших наконечники з інших матеріалів. Усі вони хорошої статури і високого зросту, з добре побудованими тілами і гарними рисами обличчя. У декого з них я бачив на тілі сліди ран і знаками запитав, у чому справа, вони дали мені зрозуміти, що з прилеглих островів прибули люди з наміром їх захопити, і вони захищали себе. Я вірив і далі вірю, що ті люди прибули сюди з материка, щоб узяти їх у полон.
Вони мають жвавий розум і можуть бути добрими слугами, як я міг спостерігати, вони швидко повторювали те, що я їм говорив, і вірю, що їх можна буде легко зробити християнами, бо як мені здається, у них нема вірувань. Я, з Божою допомогою, візьму звідси по дорозі назад шістьох тубільців для Ваших Високостей, щоб вони навчилися розмовляти. Жодних тварин, крім папуг, я на острові не бачив». Усе наведене вище – це слова адмірала.
Вони не носять і не знають зброї, коли я показував їм мечі, вони брали їх за лезо і через незнання ранилися. У них нема заліза, їхні списи – це палиці без заліза, у деяких на кінці є риб’ячі зуби, а в інших наконечники з інших матеріалів. Усі вони хорошої статури і високого зросту, з добре побудованими тілами і гарними рисами обличчя. У декого з них я бачив на тілі сліди ран і знаками запитав, у чому справа, вони дали мені зрозуміти, що з прилеглих островів прибули люди з наміром їх захопити, і вони захищали себе. Я вірив і далі вірю, що ті люди прибули сюди з материка, щоб узяти їх у полон.
Вони мають жвавий розум і можуть бути добрими слугами, як я міг спостерігати, вони швидко повторювали те, що я їм говорив, і вірю, що їх можна буде легко зробити християнами, бо як мені здається, у них нема вірувань. Я, з Божою допомогою, візьму звідси по дорозі назад шістьох тубільців для Ваших Високостей, щоб вони навчилися розмовляти. Жодних тварин, крім папуг, я на острові не бачив». Усе наведене вище – це слова адмірала.

на олімпіади з математики в Іспанії йдуть переважно українські діти
з мовою теж все гаразд
https://youtube.com/shorts/KiZBZGSfL08?si=_QU3bHVDJpH8j8T7
з мовою теж все гаразд
https://youtube.com/shorts/KiZBZGSfL08?si=_QU3bHVDJpH8j8T7
https://kotopes.dreamwidth.org/189717.html
как поклонник Филипа Дика не могу не подписаться под каждым словом Саввина и вынужден согласиться с нацистом Геббельсом, что люди склонны верить самой чудовищной лжи - в силу страха.
ровно такую же самую чудовищную ложь использует Трамп "тысячи окруженных в курской области украинских бойцов"
тг-канал Димитрий Саввин
Как показывает практика, современные технологии тоталитарной пропаганды (которые, кстати, могут применяться не только тоталитарными режимами) вполне способны погрузить человека в метавселенную, почти не стыкующуюся в реальностью.
Главное - добиться восприятия ложных установок как неких фактов, которые "все знают".
Так, в Северной Корее с детства "все знают", что от японцев её освобождала Корейская народно-революционная армия. Ну, ей еще немного помогали советские войска. С возрастом, несомненно, многие начинают скептически оценивать отдельные аспекты истории этой армии, вроде собственных парашютистов.
Но поверить в то, что КНРА вообще в природе никогда не существовала - это too much. "Не могли же они всё вообще выдумать".
Но они именно, что всё выдумали. Никакой КНРА не было, а капитан Красной армии Ким Ир Сен вместе с командой советских корейцев был доставлен в Северную Корею советским же пароходом "Пугачев".
Точно также и сегодня в РФ люди пытаются сочинить для себя какую-то картину реальности в рамках пропагандистской метавселенной. Наподобие: ну да, боевые комары в американских биолабораториях в Украине - это, наверное, вранье. Но не может же быть, что НАТО против России ничего не планировало. Наверняка же что-то было, какие-то куски отхватить хотели. "Не могли же всё наврать".
Но - наврали всё. И, как и всегда в таких случаях, большинство судорожно вцепится в это пропагандистское вранье, как одинокая обезьянка в зоопарке вцепляется в плюшевого медведя. Потому что так привычнее, проще, а главное - не нужно отвечать на очень болезненные вопросы.
"Не могли же они всё наврать... Не могли же наши совсем ошибиться... Не могли же наши сотворить такое..."
как поклонник Филипа Дика не могу не подписаться под каждым словом Саввина и вынужден согласиться с нацистом Геббельсом, что люди склонны верить самой чудовищной лжи - в силу страха.
ровно такую же самую чудовищную ложь использует Трамп "тысячи окруженных в курской области украинских бойцов"
тг-канал Димитрий Саввин
Как показывает практика, современные технологии тоталитарной пропаганды (которые, кстати, могут применяться не только тоталитарными режимами) вполне способны погрузить человека в метавселенную, почти не стыкующуюся в реальностью.
Главное - добиться восприятия ложных установок как неких фактов, которые "все знают".
Так, в Северной Корее с детства "все знают", что от японцев её освобождала Корейская народно-революционная армия. Ну, ей еще немного помогали советские войска. С возрастом, несомненно, многие начинают скептически оценивать отдельные аспекты истории этой армии, вроде собственных парашютистов.
Но поверить в то, что КНРА вообще в природе никогда не существовала - это too much. "Не могли же они всё вообще выдумать".
Но они именно, что всё выдумали. Никакой КНРА не было, а капитан Красной армии Ким Ир Сен вместе с командой советских корейцев был доставлен в Северную Корею советским же пароходом "Пугачев".
Точно также и сегодня в РФ люди пытаются сочинить для себя какую-то картину реальности в рамках пропагандистской метавселенной. Наподобие: ну да, боевые комары в американских биолабораториях в Украине - это, наверное, вранье. Но не может же быть, что НАТО против России ничего не планировало. Наверняка же что-то было, какие-то куски отхватить хотели. "Не могли же всё наврать".
Но - наврали всё. И, как и всегда в таких случаях, большинство судорожно вцепится в это пропагандистское вранье, как одинокая обезьянка в зоопарке вцепляется в плюшевого медведя. Потому что так привычнее, проще, а главное - не нужно отвечать на очень болезненные вопросы.
"Не могли же они всё наврать... Не могли же наши совсем ошибиться... Не могли же наши сотворить такое..."
Теги:
Роман Іваненко
Український гуморист, актор та учасник "Ліги Сміху" Роман Іваненко загинув на фронті.
https://tsn.ua/glamur/uchasnik-ligi-smihu-roman-ivanenko-zaginuv-na-viyni-2284057.html
Ігор Виходець
Учасник Ліги Сміху загинув на фронті: у Кременчуці попрощалися із полеглим військовослужбовцем Ігорем Виходцем
https://www.facebook.com/watch/?v=2013630395781386
Український гуморист, актор та учасник "Ліги Сміху" Роман Іваненко загинув на фронті.
https://tsn.ua/glamur/uchasnik-ligi-smihu-roman-ivanenko-zaginuv-na-viyni-2284057.html
Ігор Виходець
Учасник Ліги Сміху загинув на фронті: у Кременчуці попрощалися із полеглим військовослужбовцем Ігорем Виходцем
https://www.facebook.com/watch/?v=2013630395781386
Реакція Янко на зустріч Трампа і Зеленського
Янко Богдан Пеньяфорт - колумбієць з українським походженням
https://youtu.be/DrFKWaohknk?si=rklCQFWh52yE4Jg3
Янко Богдан Пеньяфорт - колумбієць з українським походженням
https://youtu.be/DrFKWaohknk?si=rklCQFWh52yE4Jg3
Теги: