Є старий анекдот (коротка притча, краще сказати):
Батько і син запізнюються на потяг. Біжать з торбами щосили, добігають до потягу - двері зачиняються, потяг їде. Батько розвертається і б‘є сина в обличчя кулаком. Син кричить:
- За що? Я ж ні в чому не винен!
- Ну треба ж щось робити!
Українці не можуть негайно покарати усіх вбивць, тому дістають інших українців. Так от: не треба будь ласка так робити. Ми, як не дивно, ще одне одному не раз і не два станемо у нагоді. Бо роботи ще дохріна.
-----------
“Glamour” походить від шотландського слова “grammar”, що означало чаклунство.
А “grammar”, у свою чергу, пішло від слова “grammatica”.
Цим словом у середні віки позначали різні прояви вченості, в тому числі окультні практики, які асоціювалися із писемністю (грамотністю).
-----------
Неписьменними людьми 21 століття будуть не ті, хто не вміє читати та писати, а ті, хто не вміє вчитися та переучуватися.
Alvin Toffler, американський філософ, соціолог та футуролог.
Початок блогу --- https://grammar-glamour.dreamwidth.org/1070.html
Entry tags:
Одеса 2025: неструктурированные заметки
https://garret-lab.dreamwidth.org/122979.html
После месяца жизни в селе Усатове, которое почти примыкает к Одесе с севера (в маршрутном автобусе 87Т до улицы Успеньской ехать минут 25), можно уже поделиться некоторыми впечатлениями (хотя описывать самое мощное из впечатлений, полуторачасовую задержку при пересечении польско-украинской границы, я пока не готов).
Курят в городе все (включая женщин), всё время, и везде (но не в помещениях, слава аллаху). Смрад на тротуарах стоит фантастический. Сюда же можно добавить и вонючий выхлоп из автомобилей и из генераторов на тротуарах (хотя в сценарий отключения электричества я попал лишь однажды).
Среди стройного, худого, красивого большей частью населения выделяются пузатые дядьки средних лет на очень приличных машинах. Наверное, это и есть знаменитые мафиози.
Сирены у нас в селе Усатове воют нечасто, но удивительно противно. Звуки от работы ПВО (и от взрывов боевых частей, наверное) меня пугают меньше, особенно среди ночи.
Людей в военной форме не очень много, и почти все они из возрастной группы "45 - 55" или около того.
Женщин на улице, в магазинах, в транспорте намного больше. В разы.
Случайно услышанные обрывки разговоров прохожих преимущественно крутятся вокруг денежных проблем. Следствие инфляции, полагаю (в мае она была около 16% в годовом пересчёте).
Буквально все мои собеседники обязательно говорили о коррупции.
Очень много пожилых людей.
Почти у каждого моего собеседника кто-то из семьи служит в действующей армии. Почти у каждого есть члены семьи за границей. Обычно дети-внуки.
Много машин, которые уже не должны передвигаться самостоятельно (вроде Жигулей выпуска 80-х годов прошлого века), но они всё равно передвигаются, и очень резво.
Очень много малюсеньких европейских машинок, которых я вообще никогда раньше не видел: Мерседесики величиной с Запорожец, или вагончики Рено размером с крупную детскую коляску.
У местных жителей ненависть к кацапам уже давно перешла из острой фазы в фазу хроническую. У меня пока острая фаза продолжается.
Булыжные мостовые города Одесы не приспособлены для передвижения по ним автобусов или любого другого колёсного транспорта! Хорошо, что их осталось не так много.
Удивительно профессиональные продавцы в любых магазинах. Удивительно непрофессиональные сотрудники в большинстве государственных и благотворительных организаций.
В селе Усатове есть отличная трёхэтажная средняя школа с большим стадионом и стайками учеников вокруг (думаю, летние каникулы уже начались). Вообще село напоминает довольно зажиточный пригород где-нибудь возле Сан-Хозе, только без всякого участия архитектурного контроля и/или органов городского планирования.
Продавцы, с которыми мне удавалось немного поговорить, почти все эвакуировались из прифронтовой зоны (Запорожье, Донецк, Харьков). Многие работают и одновременно учатся в институтах.
На трассе между Одесой и Усатове есть разбитый железнодорожный переезд (через старую нерабочую колею, ведущую в недра бетонного завода). Там на столбе на уровне глаз водителя автобуса висит очень уместное объявление "Ремонт рессор" с номером телефона.
После месяца жизни в селе Усатове, которое почти примыкает к Одесе с севера (в маршрутном автобусе 87Т до улицы Успеньской ехать минут 25), можно уже поделиться некоторыми впечатлениями (хотя описывать самое мощное из впечатлений, полуторачасовую задержку при пересечении польско-украинской границы, я пока не готов).
Курят в городе все (включая женщин), всё время, и везде (но не в помещениях, слава аллаху). Смрад на тротуарах стоит фантастический. Сюда же можно добавить и вонючий выхлоп из автомобилей и из генераторов на тротуарах (хотя в сценарий отключения электричества я попал лишь однажды).
Среди стройного, худого, красивого большей частью населения выделяются пузатые дядьки средних лет на очень приличных машинах. Наверное, это и есть знаменитые мафиози.
Сирены у нас в селе Усатове воют нечасто, но удивительно противно. Звуки от работы ПВО (и от взрывов боевых частей, наверное) меня пугают меньше, особенно среди ночи.
Людей в военной форме не очень много, и почти все они из возрастной группы "45 - 55" или около того.
Женщин на улице, в магазинах, в транспорте намного больше. В разы.
Случайно услышанные обрывки разговоров прохожих преимущественно крутятся вокруг денежных проблем. Следствие инфляции, полагаю (в мае она была около 16% в годовом пересчёте).
Буквально все мои собеседники обязательно говорили о коррупции.
Очень много пожилых людей.
Почти у каждого моего собеседника кто-то из семьи служит в действующей армии. Почти у каждого есть члены семьи за границей. Обычно дети-внуки.
Много машин, которые уже не должны передвигаться самостоятельно (вроде Жигулей выпуска 80-х годов прошлого века), но они всё равно передвигаются, и очень резво.
Очень много малюсеньких европейских машинок, которых я вообще никогда раньше не видел: Мерседесики величиной с Запорожец, или вагончики Рено размером с крупную детскую коляску.
У местных жителей ненависть к кацапам уже давно перешла из острой фазы в фазу хроническую. У меня пока острая фаза продолжается.
Булыжные мостовые города Одесы не приспособлены для передвижения по ним автобусов или любого другого колёсного транспорта! Хорошо, что их осталось не так много.
Удивительно профессиональные продавцы в любых магазинах. Удивительно непрофессиональные сотрудники в большинстве государственных и благотворительных организаций.
В селе Усатове есть отличная трёхэтажная средняя школа с большим стадионом и стайками учеников вокруг (думаю, летние каникулы уже начались). Вообще село напоминает довольно зажиточный пригород где-нибудь возле Сан-Хозе, только без всякого участия архитектурного контроля и/или органов городского планирования.
Продавцы, с которыми мне удавалось немного поговорить, почти все эвакуировались из прифронтовой зоны (Запорожье, Донецк, Харьков). Многие работают и одновременно учатся в институтах.
На трассе между Одесой и Усатове есть разбитый железнодорожный переезд (через старую нерабочую колею, ведущую в недра бетонного завода). Там на столбе на уровне глаз водителя автобуса висит очень уместное объявление "Ремонт рессор" с номером телефона.
Entry tags:
як в кіно (СУМИ)
https://miss-teardrop.dreamwidth.org/84173.html

сухі, різкі потріскування — не звукові ефекти в цій красивій ритмічній музиці, не драм-машина. я розумію це надто пізно: обличчя жінки, що йде назустріч, спотворює страх. озираюся, музика в навушниках все ще звучить, на дитячому майданчику жінки чомусь раптово хапають малюків і швидко прямують за ріг будинку.
тільки тоді я знімаю навушники. і все стає надто справжнім і злегка уповільненим, як в кіно.
кулеметні черги, робота ппо. наскільки близько? швидко оцінюю відстань. начебто ближче до центру міста — тож час є, щоб дістатися укриття.
але не йду. я сідаю на лавочку в невеличкому скверику, бо ноги не слухаються. коли лунає перший вибух, здригаюся — сильно, інстинктивно — і всередині все завмирає.
ніколи не звикнути.
і я не хочу до цього звикати. і не хочу боятися. страх паралізує, сковує, спустошує, знищує ніжність, захоплення, внутрішній спокій.
і все ж таки — це страшно.
другий вибух.
містяни навколо продовжують прогулюватися, пʼють каву і напружено розмовляють про буденне, ніби нічого не відбувається. хтось читає новини в телеграм-каналах. проте я відчуваю шкірою липке сумʼяття.
збочена реальність прифронтового міста.
сполоханою зграйкою птахи пролітають над верхівками дерев.
я дихаю уривчасто. змушую себе згадати те, що втримувало на поверхні серед цього мороку: музика, квіти, знімки, прогулянки, голосові повідомлення подруги, обійми з товаришем, сірі дощові світанки, тексти, що лагідно пронизують серце.
мерехтливі іскри у темряві.
і все це здається мені таким дрібʼязковим, несуттєвим.
іскри здіймаються вгору і згасають.
просування ворога поки що зупинено, його стримують. однак «ланцети» та «молнії» долітають все частіше. місту боляче. воно охоплене лихоманковою тривогою, тремтить, але все ще сподівається і вірить у краще. і стоїть.
хоча я не бачу кінця.
підтримуйте сили оборони.

сухі, різкі потріскування — не звукові ефекти в цій красивій ритмічній музиці, не драм-машина. я розумію це надто пізно: обличчя жінки, що йде назустріч, спотворює страх. озираюся, музика в навушниках все ще звучить, на дитячому майданчику жінки чомусь раптово хапають малюків і швидко прямують за ріг будинку.
тільки тоді я знімаю навушники. і все стає надто справжнім і злегка уповільненим, як в кіно.
кулеметні черги, робота ппо. наскільки близько? швидко оцінюю відстань. начебто ближче до центру міста — тож час є, щоб дістатися укриття.
але не йду. я сідаю на лавочку в невеличкому скверику, бо ноги не слухаються. коли лунає перший вибух, здригаюся — сильно, інстинктивно — і всередині все завмирає.
ніколи не звикнути.
і я не хочу до цього звикати. і не хочу боятися. страх паралізує, сковує, спустошує, знищує ніжність, захоплення, внутрішній спокій.
і все ж таки — це страшно.
другий вибух.
містяни навколо продовжують прогулюватися, пʼють каву і напружено розмовляють про буденне, ніби нічого не відбувається. хтось читає новини в телеграм-каналах. проте я відчуваю шкірою липке сумʼяття.
збочена реальність прифронтового міста.
сполоханою зграйкою птахи пролітають над верхівками дерев.
я дихаю уривчасто. змушую себе згадати те, що втримувало на поверхні серед цього мороку: музика, квіти, знімки, прогулянки, голосові повідомлення подруги, обійми з товаришем, сірі дощові світанки, тексти, що лагідно пронизують серце.
мерехтливі іскри у темряві.
і все це здається мені таким дрібʼязковим, несуттєвим.
іскри здіймаються вгору і згасають.
просування ворога поки що зупинено, його стримують. однак «ланцети» та «молнії» долітають все частіше. місту боляче. воно охоплене лихоманковою тривогою, тремтить, але все ще сподівається і вірить у краще. і стоїть.
хоча я не бачу кінця.
підтримуйте сили оборони.
Entry tags:
Кресова книга справедливих
Кресова книга справедливих
(пол. Kresowa księga sprawiedliwych)
— видання Інституту національної пам'яті (Польща), де зібрано свідчення людяності українців під час українсько-польської міжетнічної ворожнечі та Волинської трагедії, що охоплює період 1939–1945 років. Видана у 2007 році.
У книзі згадано 882 випадки допомоги, вчинені 1341 особою, завдяки чому були врятовані 2527 людських життів. 896 рятівників встановлено на ім'я. Наведено факти 384 випадків убивства рятівників.
(пол. Kresowa księga sprawiedliwych)
— видання Інституту національної пам'яті (Польща), де зібрано свідчення людяності українців під час українсько-польської міжетнічної ворожнечі та Волинської трагедії, що охоплює період 1939–1945 років. Видана у 2007 році.
У книзі згадано 882 випадки допомоги, вчинені 1341 особою, завдяки чому були врятовані 2527 людських життів. 896 рятівників встановлено на ім'я. Наведено факти 384 випадків убивства рятівників.
Лозинський. Удар СБУ по аеродрому Олєнья. Спершу дрони, потім стадіони!
депутат здорової людини
00:00 Вступ
02:15 Удар СБУ по ае Олєнья
24:20 Чи є надія, що США почнуть нам допомагати?
43:40 Чи можливий в Україні грузинський сценарій?
47:50 Українізація і дерусифікація
54:20 Що можемо зробити, щоб спрямовувати більше грошей на ЗСУ?
https://www.youtube.com/live/-hjRMXIipAQ?si=N8yAkKwQGuofme54
00:00 Вступ
02:15 Удар СБУ по ае Олєнья
24:20 Чи є надія, що США почнуть нам допомагати?
43:40 Чи можливий в Україні грузинський сценарій?
47:50 Українізація і дерусифікація
54:20 Що можемо зробити, щоб спрямовувати більше грошей на ЗСУ?
https://www.youtube.com/live/-hjRMXIipAQ?si=N8yAkKwQGuofme54
Entry tags:
СУМИ зараз
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
https://miss-teardrop.dreamwidth.org/81130.html
повільні нотатки
ранок починається з кави та розглядання мапи deepstate. фронт все ближче й ближче. все ближче і ближче.
увечері в небі та хмарах зі сторони кордону загоряються та швидко гаснуть безшумні спалахи. ніхто особливо не звертає на це увагу.
місто радіє та розважається просто-таки як ніколи, і у цьому – надзвичайна напруга.
платівка fleetwood mac у затишному дворику, трав'яний чай повільно стає холодним, ніч довжиною в дощ.
у предранкових сутінках прокидаються ластівки.
я відчуваю, як наближається щось важливе. серце завмирає, ніколи не вчасно, завжди недоречно.
el viento viene, вітер приходить.
Entry tags:
Врятовані з Дюнкерка
https://assassins-cloak.dreamwidth.org/132945.html
Мері Малрі, 31 травня 1940 року
Зі щоденника Мері Малрі (Морріс) (1921–1997), уродженки Ірландії, у травні 1940 р. – медсестри лікарні Кента і Сассекса:
Справжня війна для мене почалася сьогодні. Це був звичайний ранок у чоловічому хірургічному відділенні – ті самі літні чоловіки з надлобковими цистостомами, сеча яких стікала у пляшки Вінчестера, що стояли на підлозі біля ліжок. Старша медсестра Джонс двічі довела мене до сліз ще до перерви о 9-ій ранку. Я намагалася не показувати їй, що плачу.
Старша медсестра, містер Горден та один із лікарів-консультантів розмовляли в кабінеті сестри, коли я повернулася на чергування о 9:30. Коли вони пішли, старша медсестра зібрала нас усіх у кабінеті і сказала, що наше відділення має бути негайно евакуйоване. Жодних запитань не дозволялося. Вона викличе швидкі допомоги і все організує. Ми повинні були зібрати особисті речі пацієнтів і змінити пов’язки, якщо потрібно.
Більшість чоловіків незадоволено бурчала, але вже незабаром до відділення прибули родичі пацієнтів, які допомогли нам підготувати їх до виїзду. Старша медсестра отримувала справжнє задоволення, командуючи всіма. Зрештою відділення спорожніло, було прибрано, а ліжка застелені. Ми були готові, але до чого?
Близько другої дня почали прибувати машини швидкої допомоги. Мені наказали зголоситися до старшої сестри приймального відділення – особи, яка мене лякає. Вона виглядає дуже ефектно і шурхотить накрохмаленим халатом, коли метушиться туди-сюди.
Коли я зайшла до приймального відділення, то була приголомшена кількістю мокрих, брудних і поранених людей. Деякі були солдатами (я припустила, що це, мабуть, врятовані з Дюнкерка), інші – цивільними. Всі вони лежали на ношах на підлозі, і більшість наших хірургів і терапевтів були там, їм допомагали кілька старших сестер та медсестер. Мені доручили знімати брудний і мокрий одяг. У кількох чоловіків шкіра була обпалена нафтою – дуже болючий стан, інші були поранені осколками бомб, а деякі – кулеметним вогнем з повітря, коли переправлялися через Ла-Манш. Серед них був один сильно шокований чоловік середнього віку – капітан Ермес, бельгійський власник човна. Всі вони були втомлені, замерзлі, мокрі й голодні. Усі хірургічні пацієнти тепер перебувають у моєму відділенні.
(Mary Morris, A Very Private Diary: A Nurse in Wartime, edited by Carol Acton (London: Weidenfeld & Nicolson, 2014), p. 3–4)
Мері Малрі, 31 травня 1940 року
Зі щоденника Мері Малрі (Морріс) (1921–1997), уродженки Ірландії, у травні 1940 р. – медсестри лікарні Кента і Сассекса:
Справжня війна для мене почалася сьогодні. Це був звичайний ранок у чоловічому хірургічному відділенні – ті самі літні чоловіки з надлобковими цистостомами, сеча яких стікала у пляшки Вінчестера, що стояли на підлозі біля ліжок. Старша медсестра Джонс двічі довела мене до сліз ще до перерви о 9-ій ранку. Я намагалася не показувати їй, що плачу.
Старша медсестра, містер Горден та один із лікарів-консультантів розмовляли в кабінеті сестри, коли я повернулася на чергування о 9:30. Коли вони пішли, старша медсестра зібрала нас усіх у кабінеті і сказала, що наше відділення має бути негайно евакуйоване. Жодних запитань не дозволялося. Вона викличе швидкі допомоги і все організує. Ми повинні були зібрати особисті речі пацієнтів і змінити пов’язки, якщо потрібно.
Більшість чоловіків незадоволено бурчала, але вже незабаром до відділення прибули родичі пацієнтів, які допомогли нам підготувати їх до виїзду. Старша медсестра отримувала справжнє задоволення, командуючи всіма. Зрештою відділення спорожніло, було прибрано, а ліжка застелені. Ми були готові, але до чого?
Близько другої дня почали прибувати машини швидкої допомоги. Мені наказали зголоситися до старшої сестри приймального відділення – особи, яка мене лякає. Вона виглядає дуже ефектно і шурхотить накрохмаленим халатом, коли метушиться туди-сюди.
Коли я зайшла до приймального відділення, то була приголомшена кількістю мокрих, брудних і поранених людей. Деякі були солдатами (я припустила, що це, мабуть, врятовані з Дюнкерка), інші – цивільними. Всі вони лежали на ношах на підлозі, і більшість наших хірургів і терапевтів були там, їм допомагали кілька старших сестер та медсестер. Мені доручили знімати брудний і мокрий одяг. У кількох чоловіків шкіра була обпалена нафтою – дуже болючий стан, інші були поранені осколками бомб, а деякі – кулеметним вогнем з повітря, коли переправлялися через Ла-Манш. Серед них був один сильно шокований чоловік середнього віку – капітан Ермес, бельгійський власник човна. Всі вони були втомлені, замерзлі, мокрі й голодні. Усі хірургічні пацієнти тепер перебувають у моєму відділенні.
(Mary Morris, A Very Private Diary: A Nurse in Wartime, edited by Carol Acton (London: Weidenfeld & Nicolson, 2014), p. 3–4)
Entry tags:
Поети: Сергій Стерненко
тільки мертвий росіянин
не завдасть нікому шкоди
(с) Сергій Стерненко
https://www.youtube.com/@STERNENKO
не завдасть нікому шкоди
(с) Сергій Стерненко
https://www.youtube.com/@STERNENKO
Entry tags:
Буковина
Буковина — історико-географічний регіон, розташований на українсько-румунському етнографічному прикордонні, у Центральній Європі між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Сірету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина) та Румунії (Південна Буковина).
Назва регіону походить від слов'янського слова бук.
Через те, що ці землі були густо вкриті буковими лісами, їх почали називати Буковина.
Назва регіону походить від слов'янського слова бук.
Через те, що ці землі були густо вкриті буковими лісами, їх почали називати Буковина.
Entry tags:
Льонґінас Балюкявічюс, 12 травня 1949 року
https://assassins-cloak.dreamwidth.org/128031.html
Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у травні 1949 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:
Сьогодні ледве-ледве закінчили копати другий бункер. Все щастя, що могли працювати у денний час. Середину ще не вибудували, бо не отримали дощок. Щоб розкидати землю, використали ще одне «вдосконалення» – черпак, яким вирівнюють луги.
Маскування бункера у той же час дуже погане, бо ми тим черпаком повиривали величезні дороги. А в цьому місці скрізь ростуть квіти і зеленіє трава. Замаскували сухим торішнім листям. Місця, замасковані таким листям, відрізняються від загального покриття і призвичаєне око відразу помітить таку неприродну річ. Восени, коли листя падатиме, тут буде бункер першого сорту. У той час усі, жартуючи, пропонують на бункері посіяти горох або посадити жоржини і гвоздики... Вєсулас запропонував зробити зверху над бункером калюжу і збоку прив’язати свиню. Після такої пропозиції усі котяться від сміху.
Бункер великий. Ми його називаємо «залою». Ну, і що ж – у наших умовах це справжня зала: 3,5 м довжини, 2,5 м ширини і приблизно 1,8 м висоти. Коли я пригадую, які бункери раніше партизани копали, то тепер це є великим поступом. Ціла еволюція.
Ще у 1946 році найчастіше копали «свинячі» бункери, в яких можна було тільки сидіти, а у вихід треба було прямо повзком повзти. Тоді про жодні зручності не думали і люди задовольнялися такими кублами-криївками, в яких тільки спали. «Вентиляцію» або «дишники», як то називають марґєняни, тоді пробивали звичайною тонкою палицею, а тому увесь час не вистачало повітря. Бували випадки, коли, наприклад, росіяни зупинялися у садибі, де був обладнаний бункер, то партизани через нестачу повітря втрачали свідомість. бункер, у якому ми жили минулої зими, був прекрасним лише завдяки своїй «вентиляції». Не відкриваючи входу, у ньому можна було перебувати цілими днями.
Тепер партизани найбільше копають великі (знаючи умови нашого партизанування – справді великі) бункери. У них вже не треба на чотирьох повзати, а й випроставшись один-два кроки можеш зробити. Почали з’являтися столики, ослінчики, коробки для сміття та ін. Кряґждє і Бевардіс у облаштуванні бункерів обігнали усіх.
Але не скрізь партизани могли копати глибокі бункери. Неподалік Сімнаса і в більшості місць округу «Таурас» швидко дістаєшся до води. В такому лісі Бальбєршґірє, здається, неможливо порядний бункер обладнати...
Цікава річ була б, якби коли-небудь хтось надрукував книгу тільки про те, як партизани облаштовували бункери. Скільки було застосовано всіляких видумок, скільки проявлено своєрідної кмітливості!.. У XX сторіччі людина живе, у землю зарившись! Надзвичайно комбіновані входи, різноманітні способи маскування. І де тільки партизани не обладнували бункерів! Мабуть, немає таких місць – бункери під хлівами, під долівкою клуні, під купою сміття чи трісок, під дровітнею, у кошарах, у пташниках, у бочках, закопаних у торф’яниках; подвійні стіни, подвійні горища; під печами, під порогами... В одні бункери треба лізти через пічний отвір, в інші – через запічок... Стіни, балки, колоди, що відкриваються у фантастичний спосіб...
Бункери біля річок, біля дівочих садочків, у кущах, на полях зернових, біля стежок, битих шляхів, у картопляних ямах, на цвинтарях, на подвір’ях храмів, у колодязях і біля колодязів, у селах, де храм є... Скрізь і скрізь бункери, починаючи від «борів», де партизани ще й тепер живуть у відкритих бункерах, і закінчуючи рівнинами, де бункери цілком таємні, де на бункер насипають зверху шар землі більше ніж один метр, де дверцята входу такі товсті і тяжкі, що їх можуть підняти тільки декілька чоловіків...
Цікава та історія бункерів... Той, хто її знає – знає, як важко було боротися. І все-таки боролися!
Сьогодні вже мало залишилося таких способів облаштування бункерів, яких би не знало МВД. Це все робота зрадників і провокаторів. Проте, хоча й скільки знає МВД способів облаштування бункерів, все-таки дуже у рідких випадках під час обшуків знаходять бункери, якщо зрадник або провокатор та шпигун не викаже і не приведе росіян до самого входу.
(Щоденник партизана Льонґінаса Балюкявічюса – Дзукаса: 23 червня 1948 р. – 6 червня 1949 р., упорядкування та передмова Альґіса Кашєти, переклад із литовської Василя Капкана (Львів: Кальварія, 2016), с. 164–167)
Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у травні 1949 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:
Сьогодні ледве-ледве закінчили копати другий бункер. Все щастя, що могли працювати у денний час. Середину ще не вибудували, бо не отримали дощок. Щоб розкидати землю, використали ще одне «вдосконалення» – черпак, яким вирівнюють луги.
Маскування бункера у той же час дуже погане, бо ми тим черпаком повиривали величезні дороги. А в цьому місці скрізь ростуть квіти і зеленіє трава. Замаскували сухим торішнім листям. Місця, замасковані таким листям, відрізняються від загального покриття і призвичаєне око відразу помітить таку неприродну річ. Восени, коли листя падатиме, тут буде бункер першого сорту. У той час усі, жартуючи, пропонують на бункері посіяти горох або посадити жоржини і гвоздики... Вєсулас запропонував зробити зверху над бункером калюжу і збоку прив’язати свиню. Після такої пропозиції усі котяться від сміху.
Бункер великий. Ми його називаємо «залою». Ну, і що ж – у наших умовах це справжня зала: 3,5 м довжини, 2,5 м ширини і приблизно 1,8 м висоти. Коли я пригадую, які бункери раніше партизани копали, то тепер це є великим поступом. Ціла еволюція.
Ще у 1946 році найчастіше копали «свинячі» бункери, в яких можна було тільки сидіти, а у вихід треба було прямо повзком повзти. Тоді про жодні зручності не думали і люди задовольнялися такими кублами-криївками, в яких тільки спали. «Вентиляцію» або «дишники», як то називають марґєняни, тоді пробивали звичайною тонкою палицею, а тому увесь час не вистачало повітря. Бували випадки, коли, наприклад, росіяни зупинялися у садибі, де був обладнаний бункер, то партизани через нестачу повітря втрачали свідомість. бункер, у якому ми жили минулої зими, був прекрасним лише завдяки своїй «вентиляції». Не відкриваючи входу, у ньому можна було перебувати цілими днями.
Тепер партизани найбільше копають великі (знаючи умови нашого партизанування – справді великі) бункери. У них вже не треба на чотирьох повзати, а й випроставшись один-два кроки можеш зробити. Почали з’являтися столики, ослінчики, коробки для сміття та ін. Кряґждє і Бевардіс у облаштуванні бункерів обігнали усіх.
Але не скрізь партизани могли копати глибокі бункери. Неподалік Сімнаса і в більшості місць округу «Таурас» швидко дістаєшся до води. В такому лісі Бальбєршґірє, здається, неможливо порядний бункер обладнати...
Цікава річ була б, якби коли-небудь хтось надрукував книгу тільки про те, як партизани облаштовували бункери. Скільки було застосовано всіляких видумок, скільки проявлено своєрідної кмітливості!.. У XX сторіччі людина живе, у землю зарившись! Надзвичайно комбіновані входи, різноманітні способи маскування. І де тільки партизани не обладнували бункерів! Мабуть, немає таких місць – бункери під хлівами, під долівкою клуні, під купою сміття чи трісок, під дровітнею, у кошарах, у пташниках, у бочках, закопаних у торф’яниках; подвійні стіни, подвійні горища; під печами, під порогами... В одні бункери треба лізти через пічний отвір, в інші – через запічок... Стіни, балки, колоди, що відкриваються у фантастичний спосіб...
Бункери біля річок, біля дівочих садочків, у кущах, на полях зернових, біля стежок, битих шляхів, у картопляних ямах, на цвинтарях, на подвір’ях храмів, у колодязях і біля колодязів, у селах, де храм є... Скрізь і скрізь бункери, починаючи від «борів», де партизани ще й тепер живуть у відкритих бункерах, і закінчуючи рівнинами, де бункери цілком таємні, де на бункер насипають зверху шар землі більше ніж один метр, де дверцята входу такі товсті і тяжкі, що їх можуть підняти тільки декілька чоловіків...
Цікава та історія бункерів... Той, хто її знає – знає, як важко було боротися. І все-таки боролися!
Сьогодні вже мало залишилося таких способів облаштування бункерів, яких би не знало МВД. Це все робота зрадників і провокаторів. Проте, хоча й скільки знає МВД способів облаштування бункерів, все-таки дуже у рідких випадках під час обшуків знаходять бункери, якщо зрадник або провокатор та шпигун не викаже і не приведе росіян до самого входу.
(Щоденник партизана Льонґінаса Балюкявічюса – Дзукаса: 23 червня 1948 р. – 6 червня 1949 р., упорядкування та передмова Альґіса Кашєти, переклад із литовської Василя Капкана (Львів: Кальварія, 2016), с. 164–167)
Entry tags:
Хосе Мухика
Otto W. Schmidt
Умер бывший уругвайский президент, прославивший свою страну на весь мир. Уникальная личность.
Хосе Мухика известен как "самый бедный президент в мире": отказался от роскошной президентской резиденции и продолжал жить с женой в небольшом доме на окраине Монтевидео, ездил на старом Volkswagen Beetle и жертвовал до 90% своей зарплаты на благотворительность и социальные проекты.
Легализовал однополые браки, аборты и марихуану (с госконтролем) - сделал Уругвай одной из самых либеральных стран Латинской Америки. Инициировал крупные социальные программы, такие как план "Вместе" по строительству жилья для бедняков и лично финансировал их из своих доходов.
Снизил уровень бедности почти вдвое, - безработица достигла исторического минимума, а экономика стабильно росла.
"Я не самый бедный президент. Самым бедным является тот, кому для жизни нужно слишком много. Мой образ жизни - это следствие моих ран. Я сын своей истории." - Х. Мухика
Не дожил пару дней то своего девяностолетия.
Умер бывший уругвайский президент, прославивший свою страну на весь мир. Уникальная личность.
Хосе Мухика известен как "самый бедный президент в мире": отказался от роскошной президентской резиденции и продолжал жить с женой в небольшом доме на окраине Монтевидео, ездил на старом Volkswagen Beetle и жертвовал до 90% своей зарплаты на благотворительность и социальные проекты.
Легализовал однополые браки, аборты и марихуану (с госконтролем) - сделал Уругвай одной из самых либеральных стран Латинской Америки. Инициировал крупные социальные программы, такие как план "Вместе" по строительству жилья для бедняков и лично финансировал их из своих доходов.
Снизил уровень бедности почти вдвое, - безработица достигла исторического минимума, а экономика стабильно росла.
"Я не самый бедный президент. Самым бедным является тот, кому для жизни нужно слишком много. Мой образ жизни - это следствие моих ран. Я сын своей истории." - Х. Мухика
Не дожил пару дней то своего девяностолетия.
Дівчата-дронарки: ремонтують дрони просто на лінії фронту.
Дівчата-дронарки: технічний фронт 25-ї Січеславської бригади. ВIДЕО
У 25-й Січеславській бригаді десантників дівчата-військові "оживляють мертвих птахів" - ремонтують дрони просто на лінії фронту.
Джерело: https://censor.net/ua/v3551168
У 25-й Січеславській бригаді десантників дівчата-військові "оживляють мертвих птахів" - ремонтують дрони просто на лінії фронту.
Джерело: https://censor.net/ua/v3551168
пропаганда від агресора 24 на 7
РФ під виглядом "оздоровлення" планує вивезти 300 дітей з тимчасово окупованих територій України до Чувашії.
У ЦНС наголошують, що під ширмою "відпочинку" та "майстер-класів" ховається примусове перевиховання - спроба знищити українську ідентичність.
"Найбільша небезпека - влітку: саме тоді масово вивозять дітей до таборів у глибинах росії. Частина повертається з промитою свідомістю, інші - зникають у системі усиновлення чи пропагандистської "освіти"", - зазначають у ЦНС і наголошують, що такі діє є воєнним злочином - https://censor.net/ua/n3549683
Українські культурні діячі, медійники та науковці звернулися до організаторів берлінського фестивалю Into The Open Music Festival з відкритим листом із закликом скасувати показ опери "Russia: Today" 10 травня - https://censor.net/ua/n3549720
У ЦНС наголошують, що під ширмою "відпочинку" та "майстер-класів" ховається примусове перевиховання - спроба знищити українську ідентичність.
"Найбільша небезпека - влітку: саме тоді масово вивозять дітей до таборів у глибинах росії. Частина повертається з промитою свідомістю, інші - зникають у системі усиновлення чи пропагандистської "освіти"", - зазначають у ЦНС і наголошують, що такі діє є воєнним злочином - https://censor.net/ua/n3549683
Українські культурні діячі, медійники та науковці звернулися до організаторів берлінського фестивалю Into The Open Music Festival з відкритим листом із закликом скасувати показ опери "Russia: Today" 10 травня - https://censor.net/ua/n3549720
Entry tags:
Entry tags:
Entry tags: