grammar_glamour: (сонце-місяць календар)
2025-01-04 04:49 pm

Кукутень-Трипільська культура

Кукутень-Трипільська культура, також відома як культура Кукутені або Трипільська культура — це археологічна культура доби неоліту та енеоліту (бл. 5500–2750 рр. до н. е.) Південно-Східної Європи. Вона простягалася від Карпатських гір до Дністра та Дніпра, з центром у сучасній Молдові, та у значній частині західної України та північно-східної Румунії, охоплюючи територію 350 000 квадратних кілометрів.

Звідки прийшли трипільці на українські землі 7 тисяч років тому
Якою мовою вони розмовляли
У що вірили, якою була їх міфологія та стиль життя
Що нам говорить про Трипільське походження дослідження їхнього ДНК

Друзі, пам'ятаємо що розуміння глибинних коренів української ідентичності дозволить нам краще зрозуміти себе, свою історію та місце України в світі.

Українська ідентичність - це складні соціально-філософські та економічні зв'язки, які розбудовувалися тут 10 тисяч років. Трипільці, Ямна Культура, скіфи, сармати, слов'яни, Київська Русь, козацтво, українство. Це все ми.

https://youtu.be/JEtDEbtXyOw?si=IQTC-sV1skpDxyim
grammar_glamour: (01 вовк гумор зима зоологія)
2024-12-31 11:02 am

І ось тепер я точно знаю, яку пісню співатиму одразу після опівночі 01.01! :)

щоб ранок був добрим)

https://youtu.be/szIbNDz4iPE?si=0KDsil_ojfq0LMxD

Батько наш - Бандера, Україна - мати,
Ми за Україну будем воювати!
Ой у лузі, лузі - червона калина,
Хлопця проводжає на війну дівчина.

А ми з москалями не будемо жити,
Їх аж до Сибіру будемо лупити.
Москалі тікали, аж лапті губили,
А наші за ними постріли били.

Батько наш - Бандера, Україна - мати,
Ми за Україну будем воювати!
Хлопця проводжала, хустину вишивала:
Слава Україні! Всім героям слава!!
grammar_glamour: (01 вовк зима ліс зоологія гумор)
2024-02-13 03:17 pm

Костянтин Іванович Острозький - людина, що зупинила московію

Орша 1514. Князь Костянтин Іванович Острозький - людина, що зупинила московію

https://youtu.be/3gxqIAipTDU?si=h4ZKBN7j4FYSG4Rj

grammar_glamour: (00 grammar_glamour)
2024-01-13 01:14 am

Князь Костянтин Острозький давав неслабих чортів московитам, тому й викреслили його з історії

https://gorlis-gorsky-feed.dreamwidth.org/2434633.html
https://gorlis-gorsky.livejournal.com/4131327.html


Що ви знаєте про Велике князівство Литовське?
Знаєте, що Україна була його частиною?
А що воно охоплювало мільйон квадратних кілометрів: Литву, Білорусь, більшість України, трохи Польщі, Молдови, Латвії і крайній захід росії.
Знали, що ця держава проіснувала 500 років?
І що мова наша – руська (тільки не плутайте її з російською чи церковно-слов’янською, йдеться про давню українську) - була офіційною, нею писались усі державні документи.
Та й взагалі - руська вважалась елітарною і такою, що несе культуру і науку.

А чи знали ви, що найвідомішою людиною цієї великої держави був князь Костянтин Острозький?
Його обожнювала Європа, ним захоплювались сучасники і нащадки. Його шанували королі, боялись вороги, за нього молились святі отці.


У грудні 1514 року, Вільнюс, - столиця Великого Князівства Литовського, - був свідком величного дійства: гатили з усіх гармат, били в усі дзвони, люди вигукували хвалу, коли до міста в’їжджав їхній герой - гетьман Костянтин Острозький. За ним на списах несло свою перемогу звитяжне військо, а позаду тяглось кілька тисяч переможених і полонених московитів, серед яких були воєводи, князьки і бояри.
Таким був фінал битви під Оршею.
Такою була одна з понад 60 перемог великого гетьмана Костянтина Острозького.


Орша – місто в Білорусії на березі Дніпра.
Там 500 років тому Литовське князівство дало чортів кацапам, які з властивими їм нахабством і жорстокістю, посунули асвабаждать сусідів від нормального життя, а по суті окуповувати територію Русі.
Важливо: кацапи НЕ БУЛИ Руссю. Вони були уламком Орди, напівдикими угрофінськими племенами, які дуже хотіли стати частиною цивілізованого світу.
Але єдиний спосіб це зробити, який міг народитись у їхніх головах – окуповувати, красти, відбирати силою. Власне, з того часу нічого нового у їхніх макитрах не народилось.


Тим часом, цивілізований світ обожнював великого воїна.
Острозького з захватом порівнюють з найвидатнішими полководцями античності.
Про нього складають пісні німецькі та французькі менестрелі, йому присвячують свої панегірики тогочасні поети, його порівнюють з римським полководцем Сципіоном (це той, що таки зруйнував Карфаген), з мріями про нього зітхають європейські панночки.


Костянтин Острозький. Найближча людина польсько-литовського короля Сигізмунда Старого,
Великий гетьман Князівства Литовського (це як Залужний сьогодні), один з найзаможніших людей свого часу, друга людина у найбільшій європейській державі Середньовіччя.
Тільки йому король, попри заборону будувати православні храми у Великому князівстві Литовському, дозволив зводити церкви і собори.
Тільки йому король дозволив
скріплювати укази червоним королівським воском.

Він народився на Волині в середині 15 століття у родині князів Острозьких.
Костянтин проживе довге, як на свій час, життя – йому буде 70, коли він піде у кращі світи.
За свій довгий вік, він встигне багато:

• Повести за собою військо у понад 60 битв, програвши лише дві з них.
• У більшості своїх походів він битиме кацапів, які вже тоді не даватимуть спокою цивілізованому світові.
• 7 років він проведе у полоні у москві, де присягне-таки цареві, але виключно для того, щоб утекти і знову бити московитів.
У битві під Оршею він так потрощить орків-кацапів, що вони на понад 100 років дадуть всім спокій, і не вистромлюватимуть писків зі своїх лісів.
• Під Ольшаницею на Київщині у бою проти татар звільнив 40 000 українського люду.
• Був одним з найзаможніших людей Великого князівства Литовського (у власності мав 1300 сіл, 100 міст і 40 замків).
• Будував церкви, школи для дітей, притулки для безхатьків, забезпечував своє військо найкращим озброєнням.

Але! Не Костянтин, а син його Василь-Костянтин заснував Острозьку Академію.
Великий гетьман Литовського князівства Костянтин Острозький був першим українським націоналістом.
Він принципово говорив українською всюди і з усіма, він молився своєю мовою у своїй церкві своєму Богові.
Він міг би жити у Вільнюсі, але понад усе любив свій Острог.
Він розумів, що діти його землі повинні вчитись своєю мовою і знати своїх героїв, тому будував школи, де здобували освіту юні русичі. І головне - він люто і відчайдушно воював з усіма, хто простягав руки до його рідної землі.

Саме тому кацапи викреслили його з нашої пам’яті на майже півтисячі років.
Саме тому ми майже нічого не знаємо про ту добу і про велич нашої нації, історія державності якої тісно пов’язана з Європою, а не з дикими племенами, які кричать про “адіннарод”.

О.Євчук
grammar_glamour: (00 grammar_glamour)
2023-10-06 05:00 pm

Чому Ярослава називали тестем Європи?

https://dovidka.biz.ua/chomu-yaroslava-nazivali-testem-yevropi

Великим київським князем став Ярослав Володимирович, який правив з 1019 року по 1054рік. Його прозвали за розум і вченість Мудрим. Але не тільки таке прізвисько мав Ярослав Володимирович. За свою зовнішньополітичну активність та зв’язки його ще називали тестем Європи.

Чому Ярослава називали тестем Європи? А річ ось у чому.

Свою успішну зовнішню політику Ярослав Мудрий ґрунтував не тільки на застосуванні збройних сил та зброї, а на дипломатичній діяльності. Вона, в свою чергу, міцно спиралась на династичні родинні зв’язки та шлюби – його діти та близькі родичі вступали в шлюб з першими особами (правителями) інших країн.

Так, наприклад, довга трирічна війна Київської Русі з Візантією завершилася примиренням та шлюбом сина Ярослава Володимировича Всеволода з донькою імператора візантійського Костянтина ІХ Мономаха – Анастасією.
Пізніше їхній син, онук Ярослава, Володимир Всеволодович, успадкує від візантійського діда своє прізвисько Мономах.

Що стосується самої особистості Ярослава, то він мав шлюб з донькою шведського короля – Інгігердою.

Син норвезького короля на ім’я Гарольд Сміливий одружився з донькою Ярослава Єлизаветою.
Інша дочка мудрого правителя, Анастасія Ярославна, стала дружиною угорського короля Андріана І.
Освічена та талановита донька Анна вийшла заміж за французького короля Генріха І та після його смерті деякий час мудро управляла країною.

Польський король Казимир І Відновлювач також мав родинні зв’язки з Ярославом Мудрим – він був одружений на сестрі київського князя – Марії-Доброгніві.
grammar_glamour: (Default)
2023-10-06 04:41 pm

Ще про Єлизавету та Гаральда

Доповнення до цього: https://grammar-glamour.dreamwidth.org/30705.html


Харальд III Хардероде – конунг Норвегии, последний «морской король». «Хардероде» означает жестокий, крутой, беспощадный, суровый, победный.
Ярицлейв Скупой, он же конунг Руси Ярослав Мудрый, норманн.
Ингигерда, его жена, дочь конунга Швеции Олава.
Элисив, она же Елизавета, их дочь, жена Харальда.


"Пир в палатах Ярослава, шум и гам, викинги сидят меж княжескими дружинниками, обруселыми норманнами. Харальд пьянеет. Смотрит на жену Ярослава Ингигерду, сидящую с ними – и вдруг лицо ее туманится, плывет и превращается в лицо его матери, старое и скорбное.
– Мать!.. – невольно и тихо вырывается у Харальда.
Хохот дружины.
– Ты уже метишь ко мне в родственники? – иронично спрашивает Ярослав. – Это всего лишь моя жена.
Хохот.
Зыбкое в туманном взоре Харальда лицо Ингигерды плывет, струясь, поверх лиц толпы вояк – и вдруг начинает молодеть, разглаживаться, яснеть, и превращается в лицо юной девушки, которую нельзя назвать красавицей – но лицо ее кротко, чисто и необыкновенно миловидно своей свежей и доброй простотой.
Перехватывая взгляд Харальда на женскую часть стола, Ярослав говорит:
– Лиза еще слишком молода, чтобы ты смотрел на нее как муж.
– Элис, – трезвея, повторяет имя Харальд.
– На тебя смотрит сегодня великий воин, дочь, – говорит Ингигерда, и она краснеет и отводит глаза. – Рано тебе еще сидеть с мужчинами. Ступай к себе.
Она идет к двери и чуть оборачивается, встречаясь взглядом с Харальдом".


https://litmir.club/br/?b=175036&p=1
grammar_glamour: (02 прапор дерево)
2023-07-23 06:44 am

Як поторочі з червоними зірками вирубували сади

https://tsn.ua/lady/dom_i_deti/dom/odna-z-tih-strashnih-rechey-yakimi-lamali-ukrayinciv-pismennicya-rozpovila-pro-malovidomu-storinku-genocidu-2198551.html

https://gorlis-gorsky.livejournal.com/4055743.html


Одна з тих страшних речей, якими ламали українців за часів совєтів - то був податок на фруктові дерева (і кущі) та масова примусова вирубка садів.

Їх було кілька: 1929го, 1939го, 1948го, і останній - 1953го, буквально перед самою смертю Сталіна.
В деяких селах люди самі вирубували дерева і кущі, бо не мали чим платити (за несплату - карали). В інших - це робили показово бригади "буксірів" і червоноармійців.

Скасували його в 1954 р.

Те, який вплив мав цей аспект геноциду на українську культуру - важко оцінити. Про це детально мають говорити як історики, так і ботаніки.

Але якщо коротко: було знищено десятки старовинних сортів яблук, груш, слив, жерделів і морелів (старі різновиди абрикос), смородини, вишень, черешень, малини, суниці, бросквини (старовинна назва персиків).
От ви куштували коли-небуть дулі? Не ті, що з маком, а я маю на увазі різновид дрібних ранніх літніх груш, дуже запашних і солодких, він був поширений на території Речі Посполитої із 16 століття (і аж до 19 ст. не мав конкурентів).

Деякі культури - чишкун, айва, старовинні сорти горіхів, вишнево-черешневі гібриди, персики - просто зникли, часом навіть назви не лишилося... (Мені здавалося, що фізаліс - це нова культура. А виявляється, його масово вирощували в кінці 19 століття і називали ліхтарником).

...А разом із тим усим - зникли рецепти солодощів і домашніх наливок.

І навіть слова - зникли.

От ви знали, що первісно означало слово "смаколик"?

На Фастівщині, в районі с. Яхнів і с. Мала Половецька ще з царських часів - від скасування кріпацтва і до першого податку на садки, тобто майже три покоління - селяни вирощували на продаж для Києва масово фрукти і ягоди. Кожна сім'я мала свою спеціалізацію - смородина, малина, аґрус... або яблука, або вишні. А "смаколик" - це цукати, виготовлені за принципом сухого київського варення.

Коли податок на садок скасували, мій дідо, Петро Сікачина, заповзявся посадити садок. Це була його стрижнева мрія, життєва опора. Того ж року селянам-колгоспникам дозволили мати більші присадибні ділянки. І ось родина отримала рівніший наділ на город, а схил яру дозволено було засадити садком і використовувати як сінокіс. А сам яр - для стримання ерозії - засадити швидкоростучими деревами (дід посадив верби, осокори, вільхи, терносливи, а також ліщину й бузину). Ерозія припинилася.

Загалом, тоді по селу було висаджено багато дерев - лісосмуги між полями, стримуючі балки по ярах, ялини, верби, осокори, тополі, дуби. Це по суті врятувало село й поля довкола нього. Інакше б прийшли суховії.
Так ось, щоб змогти посадити садок із яблунь і груш, - всі дерева дід сам щепив, - він обійшов усі довколишні села в пошуках живців. Бо плодових дерев, що вціліли - були одиниці. Йому вдалося роздобути: донешту, антонівку, семеренку, пепенку, шафран, папіровку, джонатан, сніжний кальвіль і ще якесь дрібне раннє солодке яблуко (за моєї пам'яті в нас його ніхто, крім корови, не їв, на Вінничині це - "канхветка"). Крім того, 4 сорти груш. Сливи і вишні росли дикі. 4 сортові сливи посаджені були вже в кінці 1960х.

Найважче було відновити популяцію абрикос і горіхів - дідові молодші брати, які пішли у військові, надсилали дідові кісточки з Кавказу. Ще одну морелю місцеву дід нашукав у лісосмузі. Смородина в нас росла дика - велетенські кущі в півтора людські зрости, з дрібними кислими ягодами, дуже пахучими. Порічки й малина з'явилися пізніше.

До дерев ставилися з благоговінням. Зрубати? Гріх.

Кожне вимерзле чи поламане бурею дерево - оплакували. Кожне весняне саджання - свято і символічний акт "я живу, я росту, я вірю в майбутнє... і коли навіть я помру, дерева - залишаться".

Вікіпедія пише, що відновити шкоду завдану цими сталінськими указами і втамувати "фруктовий голод" вдалося в 1969р. Як на мене, відновити шкоду не вдалося ніколи - втрачені сорти й культивари, природні гібриди... вони втрачені навіки. Зупинка селекції та розвитку на три десятиліття - це втрачений час.
І головне, що зцілить душевний біль тих, хто пам'ятав з дитинства, як поторочі в чорному з червоними зірками вирубували щойнорозквітлі садки?

Такі рани зціляє тільки Бог. Такі гріхи прощає тільки Бог.
Наш обов'язок - пам'ятати.

Зоя Жук
grammar_glamour: (04 фільми серіали актори)
2023-02-23 03:14 am

Масленица

--- https://shlyondra-dw.dreamwidth.org/34687.html ---


Армянские мультики

(Справка из сети:
МАНКУРТ -- человек, утративший историческую память, духовные ценности и ориентиры, порвавший связь со своим народом).

*

Я очень люблю всю серию: про колдуна в кувшине, про "делай добро и бросай его в воду", про полцарства и, конечно, про Масленицу.

Но "Масленицу" я пересматриваю реже всех.
Потому что нельзя каждый день есть слишком острые блюда.

Вышка с прожектором, собакой и колючей проволокой в хозяйстве богача -- это и есть перец и все острые приправы, какие только можно было напихать...
Это сразу и Шаламов, и Солженицын, и весь ГУЛАГ с Соловками и Сандармохом.
И кто решил, что это детский мультик?
Нды.

Отдельный привет -- совершенно вневременная, но безошибочно имперская полосатая будка при въезде и платок, которым у сторожихи перетянут тулуп. На этот платок после 14 года без дрожи не взглянешь. Мультик сделан в 1985 году...



Но самое интересное в мультфильме -- это, конечно же, сама сторожиха. Грудастая женщина в тулупе.
Что она такое?

Я не настолько умна и образована, чтобы уверенно рассуждать о богинях - хранительницах порогов и пределов, к которым может восходить этот образ. Может, он и восходит. Напрашивается.
Я хочу обратить внимание не на это.

Я хочу обратить внимание на то, что сторожиха не знает, что такое (кто такой) Масленица. Что, будучи явно не слишком молодой уже женщиной, она не в контексте блинов и всей движухи вокруг этой даты. Что она кроме винтовки, собаки, прожектора и своей работы не знает ничего.

Иначе говоря, мы имеем дело с человеком, которому искусственно и давно ампутировали все связи с традицией, эпосом, обычаями его народа, оставив одну функцию: охранять. Такой человек называется манкурт и обычно это состояние -- результат сделки с совестью, хотя иногда это просто несчастье с детства.

Вот в мультфильме мы как раз такой случай и наблюдаем. Я прямо вижу: была нормальная девочка с папой и мамой. Года три с ними прожила, может - пять. В платьицах ходила, туфельки, мороженое, новый год. А потом не то "дело инженеров", не то "дело продавцов", не то всё вместе плюс полтора анекдота на душу -- и нет никаких папы и мамы, а есть детдом, холод-голод и норму старшие отобрали и всем на тебя плевать и имя своё забыл.

Какая тут нахрен Масленица... скажите ещё -- Пасха с Рождеством!

И как бы понятно, что ей уже не помочь. Ну или это должно быть чудо с большой буквы. Поэтому в мультике никто никому ничего не объясняет и никто никого ничему не учит. Просто масло возвращается к тем, кто в курсе -- и это всё.

И остается после этой истории привкус серы во рту. Слишком их много вокруг, слишком.

https://youtu.be/GjyBwPLmlHM
grammar_glamour: (01 вовк зима ліс зоологія гумор)
2023-01-21 08:19 am

fight, flight, freeze, fawn

Victor Tregubov


"Психологи виділяють чотири типи реакції на гострий стрес. Себто, чотири способи, якими ми діємо, коли нас щось дуже шокувало чи вкурвило. І не тільки ми, а й усі тваринки.
Спочатку виділили бійку та втечу. Потім здогадалися, що є ще завмирання. Потім додали останній варіант, але лише для високосоціальних істот - підлабузництво. Англійською це все на F - fight, flight, freeze, fawn.

Справа в тому, що у росіян роки історичного досвіду виковали перевагу реакції підлабузництва, та в меншій мірі замирання. Просто тих, хто мав "бійку" вбивали, а тіх, хто "втечу" - викидали з країни. Тому реакція ватніка (основна) - підлабузництво, а реакція російського ліберала - завмирання, внутрішня еміграція, "главное самому остаться человеком".

У білорусів, наприклад, основна "замирання", підлабузництво та втеча вторинні, а от бійка мозком взагалі не сприймається.

У українців - і це теж так історично склалося - в приорітеті бійка. Ті, хто обирав інші варіанти - або гинули, або випадали з української самоідентифікації.

Тому коли Кремль по нам фігачить ракетами - там щиро сподіваються, що ми оберемо підлабузництво. Приповземо і будемо просити помилувати. Бо в них саме так і прийнято.
Але в нас навпаки. Це не означає, що ми безстрашні, це означає, що якщо нас налякати, ми переходимо до більш агресивної поведінки.

Тому українці волали білорусам "протестуйте жорсткіше", а вони не чули. Бо в них прийнято інакше.
Тому російські ліберали щиро вірять, що втягнути голову в плечі або інше місце - це правильна стратегія, а до наших зауважень ставляться як до маячні.

Просто різні типи реакції на стрес. А згори - вже обгортка з багатослівних осмислень"(с).
grammar_glamour: (00 grammar_glamour)
2023-01-20 05:00 am

London Town

Аэростат. Течения и Земли
Гребенщиков Борис Борисович

London Town


Есть один город на земле. Город-миф, город-легенда, город контрастов, город вдохновения.

Лондон. Город, выходящий за пределы любых определений и описаний.

Говорят, что есть два типа людей: одни любят Париж, другие – Лондон. Вот Хемингуэй писал: «Париж – это праздник, который всегда с тобой»; согласен обеими руками, вот и замечательно; пусть все едут гулять по Champs Ely?ees. А Лондон… Лондон не нуждается в рекламе. Лондон – это другое.

К этому городу принято прилагать слово «самый». Что-то вроде «самый крупный город на земле с самым длинным в мире метрополитеном». Но давайте посмотрим на факты.

Лондон действительно чуть не тысячу лет был самым большим городом в мире; только в 1957-м он уступил это почетное место городу Токио. Однако и по сей день в Лондоне живет больше народу, чем в любом другом городе Европы. В Лондоне действительно самое длинное метро в мире – 392 километра путей. Даже миллиардеров в английской столице больше, чем в любом другом городе мира. И Лондон действительно, как пишут в газетах, был и остается Меккой для всякого рода искусств.

Но дело совершенно не в этом. Это только следствия некоей причины.

Исторические книги сообщают: Лондон – или, как он тогда назывался, «Лондиниум» – был основан римскими легионерами в 43 году нашей эры.

Но знающие британские краеведы (например – первый историк Англии Джоффри Монмутский) считают: история его начинается значительно раньше. После Троянской войны и падения Трои, описанного Гомером, правнук героя «Илиады» Энея Брут приплыл в Британию и основал на месте будущего Лондона поселение, и случилось это чуть более 1100 лет до нашей эры. Говорят, что могила Брута как раз и находится в том самом холме, на котором ныне стоит лондонский замок Тауэр.

В 60 году нашей эры Лондиниум был полностью сожжен королевой Баудикой (которую у нас принято называть Боадицеей). Надо признаться, что у нее были все основания вести себя так некорректно.

При жизни ее мужа, короля восточной Англии Прасутагуса, римляне вели себя довольно мирно; но муж – как это порою случается – умер, оставив свое царство напополам: императору Нерону и Баудике. Однако римляне признавали наследование только по мужской линии и забрали себе все. Баудика запротестовала – ее схватили и… Ну, в общем, жестко обошлись и с ней, и с ее дочерьми.

Тогда оскорбленная королева собрала войско в сто тысяч человек и начала войну. К чести ее надо сказать, что поработала она на славу. Лондон был выжжен так, что до сих пор археологи называют этот запекшийся слой «слоем Баудики». Не надо обижать вдов.

В хрониках того времени пишут, что она была «значительно умнее, чем обычно бывают женщины»; высокой, с рыжими волосами по пояс, грубым голосом и пронизывающим взглядом. Не зря ей поставили памятник.

И кстати, если случайно окажетесь как-нибудь в лондонском метро: по некоторым источникам, могила королевы Баудики находится где-то под платформой станции Кингс-Кросс.

Однако история – историей. Как же объясняют загадочную притягательность Лондона чуткие инженеры человеческих душ?

«Главная взятка, которую Лондон предлагает воображению человека, – это то, что среди огромного разнообразия народов и условий в этом городе легко поверить, что здесь могут существовать романтики и что поэт, мистик и герой могут надеяться встретить здесь себе подобных» – так сказал когда-то поэт и философ Ральф Уолдо Эмерсон.

Прошло больше стапятидесяти лет, но я готов с ним согласиться. Более того – кто бы ты ни был, иногда на самом деле встречаешь там себе подобных.

Неспроста именно в Лондоне жили герои великих книг и не менее великой истории.

Здесь охотились за злодеями Шерлок Холмс, Эркюль Пуаро, отец Браун и даже Эраст Петрович Фандорин; здесь спасал мир от террористов Человек, Который Был Четвергом, Питер Пэн летал над Кенсингтонским садом, а герои Вудхауза распространяли свет и сладость. Шекспир построил здесь театр, чтобы ставить там трагедии, герои которых зачастую еще недавно ходили по этим же улицам, а Гендель выкидывал в окна капризных примадонн.

Здесь любимая народом актриса Нелл Гвин, фаворитка Чарльза Второго, открыв окно кареты, увещевала бушующие толпы: «Успокойтесь, добрые люди, я не католическая шлюха, а вполне протестантская», после чего народ расступался и кричал «Ура!».

Здесь гуляли Beatles и Хендрикс, Донован и Who, Оскар Уайльд и Бердсли; сюда будущий сэр Фрэнсис Дрейк привел судно, и королева, взойдя на борт, сказала: «Мой любимый пират»; а столетием позже в назидание задумчивым морякам вдоль Темзы стояли виселицы с телами пиратов. Кстати, виселица, на которой закончил свои дни капитан Кидд, до сих пор стоит у паба «Prospect of Whitby» в Восточном Лондоне.

Чего только нет в этом Лондоне. Взять хотя бы вышеупомянутые пабы. Ведь пабы Лондона – особая история.

Паб – это совсем не пивная. Это место встречи, клуб, информационный центр; дом вне дома. И у каждого есть свои легенды.

В том же «Prospect of Whitby» пираты могли соседствовать с судьями, которые вскоре будут их вешать, а вокруг паба гуляли банды, подбиравшие загулявших граждан, которые поутру оказывались матросами и более никогда не видели родины. Другие пабы знамениты своими завсегдатаями: разбойниками, философами и деятелями искусств; третьи – призраками.

В общем, в Лондоне не соскучишься.

А что еще говорят? Говорят: «Лондон – это дурная привычка, с которой невозможно расстаться».

А вот слова Генри Джеймса: «Трудно говорить о Лондоне адекватно или просто справедливо. Не то чтобы он был приятным местом; нельзя сказать, что Лондон – мил, или весел, или легок, или безгрешен; отнюдь. Он всего-навсего великолепен».

И наконец: «В нашу эпоху, когда империи не в моде, Лондон непритязательно, но гордо остается имперским».

Центром равновесия Лондона много веков была королевская крепость Тауэр, построенная еще Вильгельмом Завоевателем в XI веке. Однако Вильгельм (хотя какой он Вильгельм, когда он норманн, – он, в лучшем случае, Уильям, а то и Гийом) строил не на пустом месте.

Тауэр был возведен на месте древнего святилища, как его называли – Белого холма. Помимо могил Брута и другого короля Британии, Молмутия, похороненного здесь в 500 году до нашей эры, с этим мистическим холмом связана еще одна история – именно здесь была погребена голова короля Британии Брана Благословенного. Когда великий Артур пал от руки своего сына Мордреда, а рыцари Круглого стола исчезли, на этом самом Белом холме вдова Артура королева Гиневер скрывалась от Мордреда, который хотел насильно взять ее себе в жены. Не знаю уж, так оно было или нет, но такие легенды дошли до нас.

А Тауэр и поныне там, вместе со своими охранителями – девятью воронами, птицами Брана Благословенного.

А лондонское метро, ласково называемое «подземкой»… Отдельный мир, тоже со своими мифами и легендами. Есть, например, несуществующие, но вполне реальные станции; целые и навеки запечатанные, и что там происходит, невозможно даже догадываться.

Вот у нас в метро бестелесный консервированный голос вещает: «Следующая станция такая-то, пересадка туда-то»; а в лондонской подземке можно услышать совсем другое. Вот несколько случайно подслушанных объявлений:

«Хелло; я – капитан вашего поезда; вскоре мы тронемся в путь. Мы будем двигаться на высоте приблизительно ноль футов; ориентировочное время прибытия на станцию „Морден“ – 3 часа 15 минут. Температура в „Мордене“ около 15 градусов по Цельсию; „Морден“ находится в том же часовом поясе, что и „Милл Хилл“, поэтому нет никакой необходимости переводить стрелки часов».

Джентльмену в длинном сером пальто, пытающемуся влезть во второй вагон: «Скажите, пожалуйста, какая именно часть фразы „отойдите от дверей“ вам непонятна?»

«Итак, леди и джентльмены, впереди нас начинает брезжить свет; судя по всему, это станция „Банк“. Лично я надеялся, что это будет Париж. Ну, ничего, может быть, в следующий раз».

Но, что ни скажи про Лондон, будет или слишком много, или слишком мало. То ли дело – музыка; она передает все гораздо лучше.

Это город, в котором невозможно соскучиться; здесь можно жить веками и всегда найдется чем заниматься, где гулять, что изучать. Говорят: «Если человек устал от Лондона, значит, он устал от жизни; потому что в Лондоне есть все, что жизнь может предложить человеку».

А еще говорят: «Это город, паролем которого всегда было слово „свобода“». И вот это, пожалуй, самое важное.