![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
https://www.facebook.com/oksana.zabuzhko/posts/pfbid02EYshtsUt3yDmefbTfnVsBTTgx38CHmq8GS6bXqCeEuu1hEQaRRVf6soWdMyarKVdl
Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)
ДИВЛЯЧИСЬ НА ЧУЖИЙ БІЛЬ.
Прочитавши, що заговорив Юрко Гульчук (той молоденький морпіх, який у полоні був утратив мову й емоційні реакції), я, розуміється, розревілась. А потім послухала інтерв'ю з його мамою - і замислилась, голову схопивши в руки.
Бо перше, сказала ця пані, про що її син заговорив емоційно (видно, що воно в ньому сидить, як невийнятий ніж) - це: чому в світі стільки зла? як можуть бути люди такими жорстокими до собі подібних?..
Неважко зрозуміти: в морпіхах його готували до фізичних випробувань - вся професійна підготовка бійця в нас зосереджена на цьому. До того, що в світі існує зло (а зовсім поруч - ціла Імперія Зла, з котрою треба ні на мить не втрачати пильности), українська освіта (не тільки військова, цивільна також) - між іншим, як і європейська, будьмо без ілюзій! - молодь не готувала й не готує. Спогадів з ГУЛАГу й Аушвіца не вчать у школі, Іллєнкових кадрів батуринської різанини (пущені по ріці трупи) з "Молитви за гетьмана Мазепу" не показують підліткам за програмою з укр. історії чи літератури (втім, Шевченкового "Великого льоху" теж же не вивчають!), Леніна-Сталіна-Гітлера-Мао-Пол-Пота та ін. масових убивць 20-го ст. не аналізують на уроках історії в категоріях кримінальної психології, а обурені українські мами ще в минулому десятилітті вимагали прибрати з читанок "Маленького грішника" і "Федька-халамидника", бо їхня дитина потім не могла спати вночі й плакала, то нащо ж таке дітям?!. Коли така дитина, вирісши, потрапляє в російську тюрму чи бодай лиш фільтраційний табір, їй тільки й лишиться, що збожеволіти або покінчити з собою, - МИ НІ ДО ЧОГО ЇЇ НЕ ПІДГОТУВАЛИ.
(На цю останню тему я в 2017-му р. мала окрему лекцію в книгарні "Є" - що характерно, її чомусь вивісили в Ютюбі п.н. "Про літературні покоління", хоча про жодні "літературні покоління" там не було ні словечка, і за 6 рр. вона зібрала рекордно мале число переглядів - 15 тис.; м.ін., коли ми з товаришками провели трагічного 9 липня вечір про злочинство в фольклорі, з нагоди виходу артбука "Казки про калинову сопілку", те відео теж зібрало переглядів зникомо мало - 8,8 тис.: для порівняння, записані того самого тижня мої інтерв'ю у Емми Антонюк чи Яніни Соколової вже під 300 тис. кожне поназбирали, і не можу не думати, що тут є певна закономірність: ми НЕ ЗВИКЛИ до розмов про те, "чому в світі стільки зла", і соромимось їх, як пів століття тому публічних розмов про місячне; простіше сказавши - ми всі винні перед Юрком Гульчуком.
І перед тими нашими в'язнями, хто, на відміну від нього, - не витримав...).
А це цитата в тему із Сюзен Зонтаґ (з "Regarding the Pain of Others", 2003 - дуже люблю цю книжку, дуже ціную те, що, незадовго перед смертю, Сюзен передала її мені, вже з лікарні, через спільних знайомих: справді, як заповіт!):
"Кого постійно дивує існування безчинства, хто й далі чується розчарованим (ба навіть не йме віри), коли стикається з доказами того, які неприкриті, моторошні звірства спроможні вправляти люди над людьми, — той іще не сягнув ні моральної, ні психологічної зрілости.
Починаючи з певного віку, ніхто не має права на таку незайманість і поверховість, на такий рівень невігластва чи амнезії" (с)
Можете уявити собі цю цитату в якому-небудь укроЗМІ - 20, 10, та навіть і 5 (!) років тому?.. (Блін, та в нас досі новини про обстріли перебиває реклама, наговорена такими самими дебільно-веселими, разухабістимі голосами, як їх "лучшіє московскіє собаководи" ще в 2000-ні нашим були поставили: тоді - "пяяяяяатніцаааа!...", тепер - "знииижкииии!" - як утілення абсолютного земного щастя, і нікому не спало на думку, що економіка, звісно, має працювати, але, може, час якось поміняти "концепцію щастя"?..)
30 років ми старанно ростили інфантилів (а місце Сюзен Зонтаґ в пантеоні авторитетів зайняли Харарі, Марки-Менсони й ін. гуру успєшного успєха). Яким чином, попри це, наші діти вийшли кращі за нас, - загадка століття. Можливо, це доказ того, що Бог є. І що Він таки на нашій стороні - хоч ми й згівняли все, що могли.
Давайте вже, нарешті, прощатись із культурою ювенільного консумеризму. Давайте наново вчитись переживати трагічне так, як це має бути в дорослій культурі. У тих, зокрема, вчитись, котрі довідалися про зло з перших рук стільки, що вистачило б на кілька життів, - і повернулись із пекла з запитаннями до нас, на які ми не маємо відповіді - і одвертаємось, залишаючи їх психіатрам-психологам-реабілітологам, замість священиків, філософів і поетів: на третьому році війни їхній досвід усе ще не став у нас усезагальним, ми його не осмислили й не перетравили - "занішували"...
Давайте дорослішати, нафіґ. Давайте не боятись ДУМАТИ над тим, які "пушкіни" і в який спосіб формують вміст голови людини, котра направляє ракету в міську лікарню. Це - те головне, що ми маємо розповісти людству в найближчі десятиліття. І це дуже, дуже серйозно.
Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)
ДИВЛЯЧИСЬ НА ЧУЖИЙ БІЛЬ.
Прочитавши, що заговорив Юрко Гульчук (той молоденький морпіх, який у полоні був утратив мову й емоційні реакції), я, розуміється, розревілась. А потім послухала інтерв'ю з його мамою - і замислилась, голову схопивши в руки.
Бо перше, сказала ця пані, про що її син заговорив емоційно (видно, що воно в ньому сидить, як невийнятий ніж) - це: чому в світі стільки зла? як можуть бути люди такими жорстокими до собі подібних?..
Неважко зрозуміти: в морпіхах його готували до фізичних випробувань - вся професійна підготовка бійця в нас зосереджена на цьому. До того, що в світі існує зло (а зовсім поруч - ціла Імперія Зла, з котрою треба ні на мить не втрачати пильности), українська освіта (не тільки військова, цивільна також) - між іншим, як і європейська, будьмо без ілюзій! - молодь не готувала й не готує. Спогадів з ГУЛАГу й Аушвіца не вчать у школі, Іллєнкових кадрів батуринської різанини (пущені по ріці трупи) з "Молитви за гетьмана Мазепу" не показують підліткам за програмою з укр. історії чи літератури (втім, Шевченкового "Великого льоху" теж же не вивчають!), Леніна-Сталіна-Гітлера-Мао-Пол-Пота та ін. масових убивць 20-го ст. не аналізують на уроках історії в категоріях кримінальної психології, а обурені українські мами ще в минулому десятилітті вимагали прибрати з читанок "Маленького грішника" і "Федька-халамидника", бо їхня дитина потім не могла спати вночі й плакала, то нащо ж таке дітям?!. Коли така дитина, вирісши, потрапляє в російську тюрму чи бодай лиш фільтраційний табір, їй тільки й лишиться, що збожеволіти або покінчити з собою, - МИ НІ ДО ЧОГО ЇЇ НЕ ПІДГОТУВАЛИ.
(На цю останню тему я в 2017-му р. мала окрему лекцію в книгарні "Є" - що характерно, її чомусь вивісили в Ютюбі п.н. "Про літературні покоління", хоча про жодні "літературні покоління" там не було ні словечка, і за 6 рр. вона зібрала рекордно мале число переглядів - 15 тис.; м.ін., коли ми з товаришками провели трагічного 9 липня вечір про злочинство в фольклорі, з нагоди виходу артбука "Казки про калинову сопілку", те відео теж зібрало переглядів зникомо мало - 8,8 тис.: для порівняння, записані того самого тижня мої інтерв'ю у Емми Антонюк чи Яніни Соколової вже під 300 тис. кожне поназбирали, і не можу не думати, що тут є певна закономірність: ми НЕ ЗВИКЛИ до розмов про те, "чому в світі стільки зла", і соромимось їх, як пів століття тому публічних розмов про місячне; простіше сказавши - ми всі винні перед Юрком Гульчуком.
І перед тими нашими в'язнями, хто, на відміну від нього, - не витримав...).
А це цитата в тему із Сюзен Зонтаґ (з "Regarding the Pain of Others", 2003 - дуже люблю цю книжку, дуже ціную те, що, незадовго перед смертю, Сюзен передала її мені, вже з лікарні, через спільних знайомих: справді, як заповіт!):
"Кого постійно дивує існування безчинства, хто й далі чується розчарованим (ба навіть не йме віри), коли стикається з доказами того, які неприкриті, моторошні звірства спроможні вправляти люди над людьми, — той іще не сягнув ні моральної, ні психологічної зрілости.
Починаючи з певного віку, ніхто не має права на таку незайманість і поверховість, на такий рівень невігластва чи амнезії" (с)
Можете уявити собі цю цитату в якому-небудь укроЗМІ - 20, 10, та навіть і 5 (!) років тому?.. (Блін, та в нас досі новини про обстріли перебиває реклама, наговорена такими самими дебільно-веселими, разухабістимі голосами, як їх "лучшіє московскіє собаководи" ще в 2000-ні нашим були поставили: тоді - "пяяяяяатніцаааа!...", тепер - "знииижкииии!" - як утілення абсолютного земного щастя, і нікому не спало на думку, що економіка, звісно, має працювати, але, може, час якось поміняти "концепцію щастя"?..)
30 років ми старанно ростили інфантилів (а місце Сюзен Зонтаґ в пантеоні авторитетів зайняли Харарі, Марки-Менсони й ін. гуру успєшного успєха). Яким чином, попри це, наші діти вийшли кращі за нас, - загадка століття. Можливо, це доказ того, що Бог є. І що Він таки на нашій стороні - хоч ми й згівняли все, що могли.
Давайте вже, нарешті, прощатись із культурою ювенільного консумеризму. Давайте наново вчитись переживати трагічне так, як це має бути в дорослій культурі. У тих, зокрема, вчитись, котрі довідалися про зло з перших рук стільки, що вистачило б на кілька життів, - і повернулись із пекла з запитаннями до нас, на які ми не маємо відповіді - і одвертаємось, залишаючи їх психіатрам-психологам-реабілітологам, замість священиків, філософів і поетів: на третьому році війни їхній досвід усе ще не став у нас усезагальним, ми його не осмислили й не перетравили - "занішували"...
Давайте дорослішати, нафіґ. Давайте не боятись ДУМАТИ над тим, які "пушкіни" і в який спосіб формують вміст голови людини, котра направляє ракету в міську лікарню. Це - те головне, що ми маємо розповісти людству в найближчі десятиліття. І це дуже, дуже серйозно.
Теги: